Наваррська Маргарита

МАРГАРИТА НАВАРРСЬКА (Marguerite de Navarre — 11.04.1492, м. Ангулем — 21.12.1549, Одос-ан-Бігор) - французька письменниця.Маргарита Наваррська була сестрою французького короля Франціска 1 Валуа. Після смерті першого чоловіка — герцога Алансонського, вона у 1527 р. вийшла заміж за Генріха д'Альбре, короля Наварри — північної частини давнього королівства Наварри. Всебічно освічена, з 1543 р. Маргарита Наваррська самостійно керувала королівством. Зостаючись католичкою, але досить байдужою до своєї віри, вона протегувала протестантам. Її двір у Нераку був центром культурного життя Франції.
Маргарита Наваррська — автор дидактичної поеми «Верцадло грішної душі» («Le miroir de Гате pecheresse», 1531), яку Сорбонна визнала єретичною, поетичної збірки «Маргаритки Маргарити із принцес» («Marguerites de la Marguerite des princesses», 1547), для яких характерні містичні мотиви і тема платонічного кохання. М. Н. написала кілька п'єс, деякі — у формі мораліте: «Хворий» («Le malade»), «Інквізитор» («L'mquisiteur»); іншим притаманний елегійний характер: «На смерть короля»(«La comedie surle trepas du roi», 1547). Проте уславилася Маргарита Наваррська збіркою новел, опублікованих посмертно під назвою «Історія про щасливих коханців...» («Histoire des amants fortunes...», 1558), у другому уточненому виданні — «Гептамерон» («Heptameron», 1559).
Над «Гептамероном» Маргарита Наваррська розпочала роботу, очевидно, у 1542 р. За задумом, у її книжці, як і в «Декамероні» Дж. Боккаччо, повинно було бути сто новел. Проте смерть завадила закінчити роботу: письменниця зупинилася на початку восьмого дня. Новели Маргарити Наваррської були надзвичайно популярними. Збереглося 16 рукописних екземплярів цього твору. Написаний «Гептамерон» та безпосереднім впливом Дж. Боккаччо, чого Маргарита Наваррська не приховувала. Як і «Декамерон», її книжку відкриває Пролог, у якому йдеться про те, як десять шляхетних кавалерів і дам, змушених байдикувати через осіннє бездоріжжя та напади грабіжників, вирішують коротати час, розповідаючи по черзі цікаві історії, про які вони чули чи бачили на власні очі. Проте жодна новела «Гептамерона» не схожа на оповідання флорентійського гуманіста. У більшості випадків в основу новел покладені справжні події, а на сторінках книжки зустрічаємо відомих діячів І пол. XVI ст.
У «Гептамероні» порівняно мало гостросюжетних оповідань чи новел-анекдотів, і навіть у них на першому плані не комізм ситуації, а розкриття характерів. Прикметний також відбір персонажів «Гептамерона». Найчастіше це дворянин чи вельможна дама. Маргариту Наваррську цікавить не становище героїв, а їхній внутрішній світ, і в першу чергу — моральний рівень. Натомість станової нерівності героїв новел розділяє нерівність майнова. Звідси частий мотив гонитви за багатством, що запановує не лише над ченцями, а й над вельможними рицарями. Цим героям протистоять комічні персонажі книжки — дрібні ремісники, купці середнього достатку, адвокати, чиновники, але основними учасниками комічних ситуацій, а водночас і об'єктом сатири є у книжці духовні особи.
Письменник і мислитель епохи Відродження, Маргарита Наваррська у позитивних героях своєї книжки намагається втілити гуманістичний ідеал людської особистості. Його вона, зазвичай, знаходить у дворянському середовищі. Дійсно, перед читачем проходить вервечка «шляхетних» і «вельможних» людей, хоча вони мають мало спільного з реальною знаттю епохи. У негативних персонажах новелістці вдалося типізувати основні риси людей свого часу. Прагнення до змальовування характерів і пристрастей проявилось і в індивідуалізованому зображенні десяти оповідачів. Риси їхньої особистості розкриваються перш за все у виборі ними сюжетів новел, але найяскравіше та найчіткіше — в діалогах-обговореннях, що завершують кожну новелу.
У палких суперечках, зіткненнях думок вимальовується і світогляд оповідачів. Одних характеризує глибока релігійність (такою є Уазіль, прототипом котрої була, очевидно, матір Маргарити Наваррської — Луїза Савойська), інших — поверхово гедонічне ставлення до життя (Іркан — чоловік М. Н. — Анрі д'Альбере), третіх — схильність до платонізму (Парламанта, тобто сама Маргарита Наваррська). Інколи історії слугують ілюстраціями тієї чи іншої думки оповідачів, і після новели, в якій йдеться про розпусту і хитрощі ченців, герой розповідає історію про високе кохання, збережене впродовж усього життя.
Сюжетом більшості новел «Гептамерона» та предметом палких суперечок є кохання. Одні виявляються прихильниками погоні за насолодами, інші захищають особисту гідність жінки. Авторську точку зору виражає Парламанта. Тут спостерігається характерне для епохи злиття куртуазного погляду на кохання як слугування дамі з платонівською концепцією вдосконалення через кохання задля залучення до Бога. Маргарита Наваррська вважає, що «людина, котра не любила будь-яку живу істоту, не любить по-справжньому і Бога». Через те вона вірить в облагороджуючу силу любові: «Я вважаю досконалими коханцями тих, — пише вона, — хто шукає в об'єкті кохання якусь досконалість — красу, доброту чи шляхетність, хто завжди прагне до чесноти та має чисте і чесне серце».
Хоча у першому (посмертному) виданні «Гептамерон» і називався «Історіями про щасливих коханців» , справді щасливих коханців у книжці небагато. Поряд із веселощами у «Гептамероні» постійно присутня невесела думка про неможливість особистого щастя, про марність пошуків гармонії у світі та в людині. Таким чином, твір Маргарити Наваррської випереджає нову епоху — пізнє Відродження, для якої у Франції будуть типовими і ці пошуки, і все чіткішим відчуття їхньої марності.
За О. Михайловым

Книги автора в бібліотеці: