Мелорі Томас

МЕЛОРІ, Томас (Malory, sir Thomas — 1416, Ворикшир — 1471) — англійський письменник.Про життя Мелорі відомо небагато. Він написав про себе, що був рицарем, називав себе сером Томасом. Брав участь у війні Червоної і Білої троянд — сутичці двох найдревніших родів Йорків та Ланкастерів за владу в країні. Спочатку Мелорі був на боці Йорків, потім переметнувся до Ланкастерів. Відомо, що у 1445 p. Мелорі представляв своє графство у парламенті. Потім скоїв низку злочинів, за які опинився у в'язниці, де пробув вісім років. У 1460 р. був звільнений прибічниками Йорків. І через вісім років знову потрапив у в'язницю, але вже не за кримінальним, а політичним звинуваченням, як прибічник Ланкастерів. У 1470 р. був звільнений. Більшу частину своїх праць, якщо взагалі не все, Мелорі написав у Ньюгетській в'язниці.
Бурхливе життя, сповнене злетів і падінь, стало для Мелорі приводом до роздумів про справжню та гадану людську велич і суть рицарського служіння Богові та королю. Чудовим матеріалом для осмислення проблем, що хвилювали його, стали легенди про короля Артура та рицарів Круглого Стола. Легенди ці були поширені серед древніх кельтів, котрі жили на Британських островах, в Іспанії, Франції, у німецьких землях. У них існувала заборона на запис літературних та сакральних текстів і була розвинута усна традиція. Широковідомими розповіді про короля Артура стали після того, коли їх записав знаменитий латинський письменник XII ст. Гальфрід Монмутський (бл. 1100 — бл. 1155), котрий створив «Історію бриттів» та виклав віршами низку сюжетів у «Смерті Мерліна». М. писав французькою і користувався переваж-но французькими джерелами. Це могли бути праці англонормандського трувера Васа, котрий писав у середині XII ст. при дворі Плантагенетів французькою і котрий вигадав Круглий Стіл у бенкетній залі Камелоту — символ станової рівності рицарів. Це могли бути й роботи французького трувера К. де Труа, котрий в останній третині XII ст. звернувся до артурівських сюжетів і розробив тему Граалю.
Мелорі назвав свій твір «Повна книга про короля Артура та його рицарів Круглого Стола», з чого випливає, що він прагнув якомога повніше використати для обробки всі відомі сюжети артурівського циклу. Його книга відома всьому світові під назвою «Смерть Артура» («Le Morte d'Arthur»), яку дав перший видавець книги, англійський першодрукар В. Кекстон. Ця назва могла бути взятою з епілогу видання 1485 р. Кекстон поділив працю Мелорі на 8 частин, 21 епізод і 507 розділів, які зазвичай друкуються як одна книга. Назви головних частин позначаються іменами провідних героїв (лише один раз найменуванням найзначнішого образу — «Священного Граалю»), а поєднання цих імен позначає провідний сюжет: «Артур і Луцій» («Arthur et Lucius»), «Артур і Мерлін» («Arthur et Merlin»), «Повість про сера Ланселота Озерного» (« Lancelot du Lake»), «Повість про сера Гарета Оркнейського на прізвисько Прекрасні Руки» («Sir Gareth du Or Kney»), «Книга про сера Трістрама Ліонського» («Tristram de Lyones»), «Повість про Священний Грааль» («Queste del saint Gral»), «Книга про сера Ланселота й королеву Гвіневеру» («Lancelot et Guinevere»), «Смерть Артура» («Le Morte d'Arthur»).
Спільним образом для всіх зібраних Мелорі сюжетів став образ напівлегендарного короля Артура, можливо, й цілком реального вождя, з іменем якого асоціювалися всі надії та сподівання кельтів, приречених на поразку у війні з англами та саксами. Мелорі розповідає про народження Артура від пристрасного кохання короля Утера Пендрагона й Ігрейни Тінтагільської; про те, як на честь свого вінчання з Ґвіневерою, донькою короля Лоденгранса з країни Камілард, Артур отримує від нього Круглий Стіл свого батька Утера, хранителем якого був Лоденгранс, а творцем всемогутній чарівник Мерлін, народжений від союзу диявола та чистої діви. «Круглий Стіл був збудований Мерліном як знак істинної круглоти світу, і людям так і належить розуміти значення Круглого Стола. Бо увесь світ, і язичницький, і християнський, прагне до Круглого Стола, і коли людину приймають до братства Круглого Стола, вона вважає це для себе значно вищою милістю та звісткою, аніж отримавши півсвіту у власні руки», — розповідає самітниця серу Персивалю Вельському (VI, III, 2). До братства Круглого Стола приймались лише найдостойніші. Довкола нього могло поміститися півтори сотні рицарів, і коли хтось із них гинув, на його місці в чудесний спосіб проступало ім'я гідного зайняти його.
Мелорі відобразив ідеали своєї епохи. Вищою доблестю рицарів вважалося (що було важливим для героїв епосів) вірне служіння Богові та королю, здатність бути непереможним, витривалим, милостивим до переможеного, вірним своєму слову, розсудливим: рицар не задає пустих питань, він завжди готовий заступитися за тих, хто страждає і просить про допомогу. Артур вимагає від своїх рицарів, аби вони не здіймали зброю для несправедливої війни — ані задля слави, ані за всі багатства земні. Вважається, що за Круглим Столом збираються рицарі рівної доблесті. Насправді ж у кожного з них є свої недоліки. Так, сер Гавейн — племінник Артура — виявляє жорстокість у своєму найпершому рицарському випробуванні і надалі буває брутальний, хвалькуватий, несправедливий. За провину рицарі бувають покарані зрадою друзів, невірністю тих, на кого покладалися понад усе на світі. Ватажком рицарства — непереможним і найбільш доблесним — вважається сер Ланселот Озерний, але всі його помисли звернені до дружини Артура — королеви Гвіневери, і це не дає йому можливості бути першим у служінні Граалю — священній посудині, яка буває видимою лише для бездоганного рицаря. Ця посудина здатна сповнити пахощами найбільшу залу та втамувати голод і спрагу всіх рицарів, котрі там зібралися. Найближчим у справі служіння Граалю виявляється сер Персиваль Вельський. І все ж найдостойнішим і чистим буде визнаний син Ланселота і доньки короля Пелеса Високородний принц Галахад, котрому на віку буде написано зайняти за Круглим Столом особливе Погибельне Сидіння. Мерлін провістив, що людина, котра займе його, звершить найславетніші подвиги у світі, але змушена буде неодмінно загинути. Високородний принц Галахад здобув для себе меч, призначений для найкращого рицаря світу, як колись Артур здобув свій меч Екскалібур — символ його влади.
У книзі Мелорі міститься чимало фольклорних мотивів і образів: чарівні камені та мечі, зачаровані джерела тощо. Героям сняться віщі сни, вони зустрічаються з чарівниками та велетнями, їм пророкують долю. Так, Мерлін віщує народження Артура, його долю великого правителя, нещасливий шлюб із Ґвіневерою, котрій судилося покохати і бути коханою славетного рицаря Ланселота. Усі його віщування збуваються, а сам Мерлін, захоплений любовною пристрастю до однієї із наближених Володарки Озер, довіряє їй секрети своїх чарів і з їхньою ж допомогою опиняється ув'язненим у скелі.
У композиції часто використовується прийом трикратних повторень: троє рицарів вирушають у дорогу за наказом Артура; три королі перенесені феєю Морганою в різні місця; троє рицарів розлучаються на перехресті трьох доріг, умовившись зустрітися через рік. І щоразу оповідь тричі починається з однієї й тієї ж точки і прослідковує пригоди кожного персонажа з кожної трійці.
Мелорі, безумовно, розвиває міф про сильного, непереможного правителя, авторитет якого підкоряє та примирює свавілля та норовливість рівних за родовитістю та заслугами феодалів. І як у міфі, у Мелорі немає ходу історії.
Вочевидь, для того, аби підкреслити єдиність, неповторність мудрого та справедливого Артура, Мелорі знижує образ короля Корнуельса Марка в сюжеті про Трістрама й Ізольду і цілковито розходиться у трактуванні цього образу з К. де Труа. У Мелорі Марк не мудрий, шляхетний правитель, котрий, наче сина, любить Трістрама, а сластолюбний, несправедливий, заздрісний чоловік, для котрого Ізольда зовсім не перша жінка, котру він не міг поділити з Трістрамом. Однією із найсерйозніших причин чварів Мелорі вважав руйнівну силу та згубність жіночих чарів. Так було з Мерліном, через них почалися всі біди Ланселота й Артура. Мотив цей з'явився ще в Гальфріда. Слідом за Гальфрідом Мелорі вказує на існування легенди про те, що король не помер і чекає свого часу, аби знову прийти у світ, як король Барбаросса в німецьких легендах.
Подальша історія освоєння сюжетів, опрацьованих Мелорі, йде двома головними руслами, хоч автор кожної з обробок вносив щось своє, неповторне. Видатні поети зверталися до артурівських сюжетів, зберігаючи їхній ідеалізований тон в описі рицарських подвигів, казковості пригод, нелюдських зусиль рицарів, котрі рятували прекрасних дам. Цій традиції слідував Е. Спенсер у поемі «Королева фей» (1589) і А. Теннісон у циклі поем «Королівські ідилії» (1859).
З іншого боку, вже в «Кентерберійських оповідках» Дж. Чосера (1343-1400) жодна з розповідей рицаря сера Топаза не доведена до кінця. Його ввесь час перебивають, він нікому не цікавий, усі розуміють умовність його оповідань та їхню відірваність від життя. Героя, котрий намагався втілити в реальне життя книжні рицарські ідеали, зобразив М. де Сервантес у «Дон Кіхоті». А в XIX ст. Марк Твен запропонував прочитати текст рицарських романів буквально та побачити всю їхню кривавість, усі стяті голови. І їхні герої почнуть тонути в трупному смороді, щоразу виявляючись більш жорстокими та знетямленими від люті, аніж милосердними. І таємничий, загадковий Мерлін виявиться у такому прочитанні лише пройдисвітом і шарлатаном («Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура», 1889).
На початку XIX ст. В. Скотт (1771-1832) перенесе героїв рицарських романів у історичний роман. І його романи стануть двоплановими. На тлі історичних подій виникатимуть ситуації позачасові, які могли би трапитися всюди і завжди, оскільки завжди і всюди люди кохали та боролися за своє кохання, і діятимуть у них міфологізовано-ідеалізовані герої.
С. Чорноземова

Книги автора в бібліотеці: