Піранделло Луїджі
ПІРАНДЕЛЛО, Луїджі (Pirandello, Luigi - 28.06.1867, Джірдженті (Агрідженто) - 10.12.1936, Рим) - італійський письменник, лауреат Нобелівської премії 1934 р.
Один із найвидатніших письменників Італії XX ст., прозаїк-філософ, реформатор європейського театру, Піранделло народився на Сицилії, у сім'ї процвітаючого підприємця. Змалку у нього проявився талант до літератури, тому після закінчення школи юнак відмовився займатися сімейною справою, а вступив в університет Палермо. Згодом він перевівся спочатку у Римський університет, а потім — у Боннський, який і закінчив у 1891 р. Захистивши дисертацію на тему «Звуки і розвиток звуків у діалектиці Джірдженті» й отримавши диплом філолога, Піранделло повернувся на батьківщину, де почав писати свої перші вірші та критичні статті.
У 1899 р. Піранделло видав поетичну збірку «Радісний біль» («Mai giocondo»), у якій уславив язичницьку повноту життя на противагу християнській покірності. Пізніше він почав писати новели та романи.У ранній період своєї творчості Піранделло був прибічником веризму (реалістичний напрям в італійській літературі, близький до французького натуралізму) з його увагою до повсякденного життя, до біологічних проявів людини, з прагненням «науково» описувати темні сторони дійсності. Перша збірка новел Піранделло «Кохання без кохання» («Amori senza amore», 1894) написана саме у традиціях веристів. Згодом, через декілька років, Піранделло відійшов від веризму і почав розробляти свій власний літературний стиль, який він пізніше назвав «гуморизмом». Водночас окреслилися головні теми його творчості: порожнеча й абсурдність життя, нікчемність «маленької» людини, ілюзорність існування, неможливість осягнути істину, оскільки вона багатолика та мінлива, як сама людина. Життя людини, як вважав Піранделло, — це трагікомедійний спектакль, у якому люди-актори носять маски, що не відповідають їхньому справжньому «Я». Але трагедія в тому, що під маскою немає обличчя: людина постійно змінюється, вона не тотожна сама собі. Більше того, сприйняття нею себе самої, навіть багатоликої, різниться від сприйняття її навколишніми, бо інші люди можуть зрозуміти в людині тільки те, що їм у ній на дану мить близьке. Саме через те людські зв'язки такі нетривкі й ілюзорні; нереальним є і будь-який факт, оскільки кожен трактує його на свій лад. Отже, у кожного своя правда. Справжньою є лише грубе фізіологічне життя людини. І, навпаки, ілюзія (улюблене слово Піранделло-теоретика) не менш, якщо не більш реальна, ніж дійсність. Виникає те, що Піранделло називає гумором, — гіркий, але холодний відчай спостерігача, котрий бачить протиприродність, здавалось би, природного, нормального існування і неминучість мінливості долі.
Свої погляди на літературу письменник виклав у 1908 р. в есе «Гумор» («L'umorismo») і «Наука та мистецтво». У романі Піранделло «Блаженної пам'яті Маттіа Паскаль» («II fu Mattia Pascal», 1904), що приніс письменникові успіх і визнання, його літературний стиль набув викінченості. Головний герой роману Маттіа Паскаль працює у бібліотеці, яку ніхто не відвідує, безтямно читає книжки та прогулюється пляжем. Він одружився з коханкою старого багатія, яку не кохає. У нього вмирають мама, діти. Несподівано Маттіа виграє у рулетку велику суму грошей, і того самого дня знаходять спотворений труп і визнають його тілом Паскаля. Герой радіє від такого несподіваного звільнення від оточення, від себе самого. Він змінює зовнішність, винаймає квартиру у Римі, де в нього закохується дочка власниці. Проте свобода виявляється лише зміною маски. Без паспорта не можна ні заявити про крадіжку, ні оженитися. Найкраще повернутися знову у знайоме життя Маттіа Паскаля. Герой інсценізує самогубство, стаючи двічі «живим трупом», і повертається у своє містечко до звичного існування. Там він і пише мемуари — той самий текст, який читач уже прочитав. Роман схожий на науковий трактат, де кожен розділ, не дуже пов'язаний із попередніми, присвячений аналізу конкретної події. Усі події подані через свідомість героя, вони наче примарні обриси життя, яке неможливо відрізнити від ілюзії.
Починаючи з 1898 р., Піранделло викладав італійську літературу у педагогічному коледжі Рима. Після розорення батька у 1903 p., котрий до цього допомагав сину фінансово, викладання стало для Піранделло основним постійним заробітком. У перше десятиліття XX ст. письменник працював в основному в жанрі малої та великої прози. Але якщо його романи, крім згадуваного, зараз практично невідомі, то завдяки своїм новелам він став відомим усьому світу. За чверть століття Піранделло створив понад 200 новел, що виходили окремими збірками з 1894 до 1919 р. Згодом він об'єднав їх у п'ятитомне видання «Новели на рік», що стало панорамою італійського життя межі століть.
У новелах Піранделло змальовує застиглий світок Сицилії («Донна Мімма» — «Donna Minima»), заскнілі звичаї та традиції («Деякі зобов'язання» — «Certi obblighi»), лицемірство і нечулість духовенства ( «Щасливці» —- «І fortunati», «Маленька мадонна» — «La madonnina», «Благословення» — «Benedizione»), жадібність і заздрість селянства («Хто заплатить» — «Chi lapaga», «Дим» — «II fumo»). Піранделло найчастіше бере окремий випадок, який підтверджує загальний абсурд життя. Зазвичай, це стан самотності, безглуздий бунт, божевілля, самогубство, смерть. Такий тематичний ряд значною мірою пояснюється особистою драмою письменника: у 1894 р. він одружився, але дружина, котру він палко кохав, збожеволіла, і письменник упродовж багатьох років спостерігав процес розпаду її свідомості. Новели Піранделло — це маленькі напівабсурдні драми зі строгою композицією. їхній стиль дуже різноманітний: мова точна, сухувата, але трапляються розлогі, розгорнуті фрази, діалог несподівано змінює оповідь; дуже багато не домовлено і залишається у підтексті.
Після Першої світової війни Піранделло виступив як реформатор італійського та світового театру, знехтувавши традиційною формою і висунувши нові філософські теми та проблеми. Після того як була поставлена його перша п'єса «Якщо це не так...»(1915), П. став матеріально незалежним і в 1922 р. залишив викладання. У п’єсах драматурга тонкий психологічний аналіз поєднується із сатиричним змалюванням міщанського болота ( «Це так (якщо вам так видається) « — «Cosi e (se vi pare)», 1918; «Шість персонажів у пошуках автора» — «Sei personaggi in сегса d'autore», 1921), із розвінчуванням т, зв. «порядних» людей («По-доброму» — «Tutto per bene», 1920; «Оголені вдягаються» — «Vestire gli ignudi», 1923), бунтом проти загальноприйнятої моралі («Поміркуй над цим, Джакоміно!» — «Pensaci, Giacomino!», 1910; «Лікарський обов'язок» — «II dovere del medico», 1902). У деяких драмах Піранделло подає філософське розкриття трагічного зіткнення «обличчя та маски» ( «Генріх IV»— «Enrico IV», 1922), ілюзії та дійсності ( «Життя, яке я тобі даю» — «La vita che ti diedi», 1924; «Якою ти мене хочеш» — «Come tu mi vuoi», 1930), вигадки та дійсності («Кожен на свій лад» — «Ciascuno a suo modo», 1924; «Сьогодні ми імпровізуємо» — «Questa sera si recita a soggetto», 1930).
У 20-х pp. Піранделло створив цикл п'єс «Оголені маски», на думку багатьох критиків, — вершину своєї драматургії. У першу чергу критики називають п'єси «Генріх IV», «Кожен на свій лад», «Нова колонія», «Сьогодні ми імпровізуємо». Найзнаменитіша із його п'єс — по суті, маніфест нового театру — «Шість персонажів у пошуках автора». У передмові драматург говорить про те, що хотів показати, як співвідносяться мистецтво та життя, уява та дійсність у процесі творчості, про те. що тільки мистецтво безсмертне.
На сцені актори репетирують іншу п'єсу Піранделло — «Гра інтересів». Тут письменник цитує себе, іронізуючи з власної творчості. Несподівано у зал входять шість персонажів у масках — Тато, Мати, Син, Пасербиця, хлопчик і маленька дівчинка. Усі вони — герої недописаної п'єси і, пристрасно бажаючи реалізуватися, шукають автора. Тато розпочинає розмову з Директором театру про суть театрального мистецтва та його форми, доводячи тезу самого Піранделло про те, що реалістичний «шматок життя» як предмет мистецтва неможливий. Шість персонажів — це наче душі людей, котрі шукають конкретного втілення, їхній автор якось вигадав сюжет, але не попав писати текст. І ось тепер, перервавши репетицію, персонажі вимагають сценічного втілення їхньої життєвої драми. Вона полягає в тому, ідо Тато пішов від Матері, оскільки вона кохала іншого. Від нового чоловіка вона народила трьох пітей, але тепер овдовіла і її обсіли злидні. Через те Пасербиця була змушена стати повією, і першим клієнтом дівчини міг стати Тато, але ситуацію виправило втручання Матері. Якщо всю історію персонажі тільки розповідали, то цей епізод вони розігрують на сцені. Причому їхні слова записує Суфлер, а актори відразу розпочинають репетицію, але на свій лад, з іншими інтонаціями та жестами, від чого персонажі шаленіють, — це ж бо було їхнє життя! Потім вони продовжують розповідати свою драму. Тато, покаявшись, забирає всіх до себе, але тоді обурюється Син, у дитинстві залишений Матір'ю.
Усі з'ясовують мотиви власних вчинків, і виявяється, що кожний факт можна тлумачити по-різному. Тато покинув Матір зі шляхетних міркувань, щоби зробити щасливими двох люблячих людей, котрі його, до речі, ненавиділи. Натомість Мати впевнена, що він її просто хотів позбутися. Пасербиця мститься Татові, вважаючи його винуватцем свого падіння, але Тато своє хвилинне плотське бажання не вважає гріхом. Конфлікт закінчується тим, що дівчинка потонула у басейні, а хлопчик, побачивши це, застрілився. І Директор, і актори задоволені «розказаною п'єсою», але на їхній жах діти померли по-справжньому. Життя і гра настільки взаємопереплелися, що роз'єднати їх може тільки смерть. Директор, нічого не розуміючи, гасить світло і втікає, а недовтілені чотири персонажі, з-поміж яких двоє вже мертві, продовжують свій фантасмагоричний хід по театрі.
Очевидно, Піранделло перейшов від прози до драматургії тому, що саме принцип перевтілення, що лежить в основі акторської гри, міг найповніше виразити уявлення письменника про багатоликість людини та сплав реального і фантастичного буття, про ілюзію, яка тільки на сцені, під час спектаклю, виявляється реальнішою за саму дійсність.
В основі театру Піранделло — його розуміння життя та людини. Два складники його театру — це інтелектуально-філософська драма й умовний гротескний балаган, а новаторство драматурга полягає в тому, що він відмовився від двох звичних для європейської драматургії речей: розкриття характерів і послідовного розвитку сюжету. Піранделло остаточно замінив реалістичну драму на драму ідей. Багато його прийомів стали основою театральної мови XX ст.
Починаючи з 1923 p., драматург почав сам ставити свої п'єси: заснував Національний художній театр у Римі (для цього йому довелося вступити у фашистську партію). Через п'ять років театр розпався через фінансову скруту. Після цього Піранделло залишив Італію і переїхав жити у Францію, багато подорожував, продовжуючи працювати як драматург і режисер театру.
У 1933 p., па прохання Б. Муссоліні, Піранделло повернувся на батьківщину, а ще через рік отримав Нобелівську премію з літератури «за творчу відвагу та винахідливість у галузі драматичного та сценічного мистецтва». Помер письменник у Римі, залишившись в історії літератури одним із видатних драматургів і новелістів.
Українською мовою твори Піранделло перекладали Г. Бережна, О. Поманська, Л. Танюк, А. Перепад», В. Чайковський та ін. В. Луков
Книги автора в бібліотеці: