Рембо Жан

РЕМБО, Жан Нікола Артюр (Rimbaud, Jean Nicolas Arthur - 20.10. 1854, Шарлевіль — 10.11. 1891, Марсель) — французький поет.Рембо народився у невеличкому провінційному містечку Шарлевіль, що в Арденах. Батько поета, Фредерік, не мав спеціальної військо- вої освіти, але став офіцером завдяки сприянню герцога Омальського; брав участь в алжирській кампанії та Кримській війні і відзначався легковажним ставленням до життя. Матір, Віталі Рембо, була дочкою крупних землевласників і мала деспотичний характер. Коли Артюрові виповнилося шість років, вона розлучилася з чоловіком і самостійно виховувала чотирьох дітей.
У вісім років матір віддала майбутнього поета у приватну школу Росса, де, окрім загальноосвітніх предметів, навчали латини та грецької мови. У 1865 р. «шарлевільський вундеркінд», як захоплено відгукувалися про його надзвичайні здібності знайомі, вступив у 7 клас Шарлевільського колежу, а вже у 1866 р. «перестрибнув» у четвертий клас.
Як зауважив французький романіст і літературний критик Р. Етьємбль у книзі з характерною назвою «Рембо, сонячна система чи чорна дірка?», з 1891 до 1950 р. всі психіатри, котрі намагалися розв'язати «проблему» Рембо, «досліджували не стільки Рембо, скільки міф про нього». Для виникнення такого міфу були певні підстави. Уже 16-річним юнаком Рембо здивував свого ліцейського професора риторики Жоржа Ізамбара надзвичайним поетичним даром, гострою вразливістю, зрілістю й оригінальністю міркувань. Талант Рембо розвивався настільки стрімко, що вже восени 1870 р. він попросив свого друга Демені спалити все, написане раніше.
У серпні 1870 p. Рембо покинув ліцей і міщанське провінційне життя, залишив матір і вирушив у Париж, а звідти до Бельгії, де намагався займатися журналістикою. Сувора і владна матір, звернувшись у поліцію, силоміць повернула сина додому, але невдовзі Рембо знову втік з рідного міста у столицю.
Поетичний талант Р. формувався під впливом потужної романтичної традиції французької поезії. Його улюбленими поетами з дитинства були В. Гюго, Ш. Бодлер та «парнасець» Т. де Банвіль, котрого Рембо вважав романтиком.
У віршах, написаних протягом першого періоду творчості (січень 1870 — травень 1871), Рембо повстає проти буржуазного конформізму, обивательської нікчемності та католицизму (вірші «Ті, що сидять», «На музиці», «Присідання», «Зло»). Істотними рисами поезії Рембо тієї пори є гостра сатирична тональність, гнівний пафос, карикатурні образи.
У травні 1871 р. поет знову подався до столиці, захопившись подіями Паризької комуни. Він написав кілька віршів, присвячених тим буремним дням («Військовий гімн Парижа», «Руки Жанни-Марі», «Паризька оргія»).Важливим етапом у творчості Рембо став травень 1871 р. Поразка Комуни означала для Рембо перемогу самовдоволеного міщанства і буржуазної примітивності, тріумф «тих, що сидять». Рембо оголосив про свою втечу в мистецтво, саме у той час формується і його концепція «поета-ясновидця», за якою «поет стає ясновидцем внаслідок тривалого, напруженого і свідомого розладнування всіх почуттів». Цей пафос розриву з усіма усталеними нормами, що обмежують свободу митця, ця апологія стихійності, розкріпаченості, свавільності виражені, зокрема, у вірші «П'яний корабель» («Le Bateau ivre»), написаному перед від'їздом у Париж 17-річним поетом, котрий досі ніколи не бачив моря. У «П'яному кораблі» поет у символічній формі ототожнює себе з кораблем без стерна та вітрил — безпорадною іграшкою стихій, що з веління хвиль мчить бурхливим морем:
З тих днів купаюсь я в гучній поемі моря,Таємним сяєвом настояній зірок,Ковтаю вод блакить, де часом у просторіЗринає втопленик, який увесь промок.І де, заливши враз всіх диких марень вири
І в'ялий ритм морський дназолотом п'янким,Міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш,ніж ліри,Любовний бродить сік із присмаком гірким.Я знаю небеса, роздерті блискавками,
І смерчі, й течії, і бачив я зіркиЗ очима голубів, що мріють вечорами,І навіть те, чого не бачить рід людський.(Пер. М. Терещенка)Тут повною мірою виявилася тенденція до деформації образу, до спотворення реальних пропорцій. Предмети втрачають виразність обрисів, відбувається стирання межі між реальним та уявним. У «П'яному кораблі» поет зафіксував у символі досвід «ясновидіння», яке невдовзі стане для нього універсальним поетичним принципом.
Улітку 1871 p. Рембо написав свій знаменитий сонет «Голосівки» («Voyelles»), у якому архітектоніка образу ґрунтується на довільних асоціаціях між звуками і кольором, зоровими враженнями. Успадкувавши бодлерівську ідею про загальні «відповідності» у природному храмі, Рембо використав її у своїй концепції «ясновидіння». Поет розглядає природу і світобудову, ігноруючи причинно-наслідкові зв'язки та об'єктивні закономірності. У цій візи все визначається законами сомнамбулічного «ясновидіння», фантасмагоричними модусами розладнаної свідомості поета:
А чорне, біле Е, червоне І, зеленеУ, синє О, — про вас я нині б розповів:А — чорний мух корсет, довкола смітниківКружляння їх прудке, дзижчання тороплене;Е — шатра в білій млі, списи льодовиків,
Ранкових випарів тремтіння незбагненне;І — пурпур, крові струм, прекрасних устшалене, Сп'яніле каяття або нестримний гнів;У — жмури на морях божественно-глибокі,І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій —
Печать присвячених алхімії ночей;О — неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий.Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,Омега, блиск його фіалкових Очей.(Пер. Г. Кочура)У вересні 1871 р. Рембо познайомився з П. Верленом. Узимку 1871 р. навколо Рембо і Верлена згуртувалася група літераторів-«зютистів» (Ш. Кро. А. Мера, Ж. Рішпен та ін.). «Зютисти» писали сатиричні вірші, у яких висміювали версальські звичаї.
Улітку 1872 p. Рембо і Верлен приїхали у Бельгію, згодом подалися у Лондон. Вони часто сварилися, ревнували один одного, відвідували сумнівні кублища. Це було богемне, напівжебрацьке існування. Рембо намагався втілити свою концепцію «поета-ясновидця» не лише у поезії, а й у житті, вдаючись з цією метою до наркотиків та вина. У книзі поетичних фрагментів у прозі «Осяяння» («Les Illuminations», 1872-1883) суб'єктивна деформація образу досягне апогею. «Осяяння» — результат і підсумок «ясновидіння».
10 липня 1873 р. під час сварки Верлен стріляв у Рембо з револьвера і поранив свого друга. Посварившись із Верденом, Рембо завершив і видав у Бельгії накладом 500 примірників свій останній твір — «Сезон у пеклі» («Une saison en enfer», 1873). Це книга-сповідь, сповнена гірких розчарувань і докорів самому собі, у якій Р. прощається з бунтарством, з «осяяннями» і поетичними галюцинаціями, з художньою творчістю. Книга вирізняється тонким ліризмом, ритмічною організацією прозового тексту, фрагментарністю композиції.
З 1874 р. Р. відмовився від колишнього способу життя, аз 1875 до 1880 р. розпочав період божевільних мандрів Європою, Азією, Африкою. За цей час він поміняв понад тридцять професій. Іноді, щоби заробити кілька франків, йому доводилося розвантажувати кораблі чи працювати у каменоломнях на березі Середземного моря, продавати шнурівки для черевиків чи, записавшись добровольцем у голландську колоніальну армію, відправитися в Індонезію. У 1880 р. Рембо подався в Африку, де спочатку очолив торгове представництво братів Барде, торгував кавою і дешевими тканинами, мускатом і зброєю. За цей час він вивчив арабську і кілька тубільних діалектів. До поетичної творчості Рембо більше не повертався. Важко занедужавши в Ефіопії, у 1891 р. він повернувся на батьківщину і помер у марсельській лікарні від раку кістки. У книзі записів лікарні зазначено: «Рембо, Жан Нікола, родом із Шарлевіля, проїздом у Марселі, помер 10 листопада 1891 року, о десятій годині ранку. Діагноз: поширена карцинома». «Артюр Рембо проміняв літературу на Африку і багатство рим на слонову кістку та золото, тому що шукав не так нових матеріалів для мистецтва, як нових форм життя...», — сказав про нього російський поет М. Волошин.
Розвиток французької поезії XX ст. відбувався «під знаком вирішального впливу Рембо» (Л. Арагон). Рембо синтезував та увиразнив дві найважливіші і, значною мірою, протилежні тенденції європейської поезії XIX ст.: з одного боку, романтичну спрямованість назовні, яка передбачає гостру сприйнятливість до зовнішніх вражень, до існуючих форм буття у всьому їхньому розмаїтті, а з іншого — бодлерівську загострену суб'єктивність самовираження. На думку Рембо, поезія є найвищою реальністю, єдиним способом самореалізації поета. Він змінив становище творчої суб'єктивності, звільнивши її від будь-яких обмежень, усталених здоровим глуздом, мораллю та релігією. Це нерідко призводило до перетворення природного світу на гротескний, фантасмагоричний, деформований художньою фантазією поета світ мистецтва.
Творчість Рембо справила значний вплив на поезію Г. Аполлінера, П. Елюара, Л. Араґона, французьких дадаїстів та сюрреалістів. На початку XX ст. творчістю Рембо зацікавилися і російські футуристи (Б. Лівшиц, Д. Бурлюк, В. Маяковський). Вони побачили у ньому не лише символіста-декадента, а й поетичного новатора, однодумця, котрий тяжів до образотворчості та розкутості поетичного слова.
Творчість Рембо віддавна привертала увагу українських перекладачів. Нею цікавилися Юрій Клен і В. Бобинський, який у 30-х pp. у Харкові готував окреме видання віршів поета. Окрім них, поезії Рембо перекладали М. Терещенко, Г. Кочур, М. Лукаш, Д. Павличко, Г. Латник, В. Стус, М. Москаленко, Р. Осадчук та ін. Найповніше видання творів французького поета українською мовою вийшло друком у 1995 р. (упорядник і перекладач більшості творів — В. Ткаченко).
В. Триков

Книги автора в бібліотеці: