Роа Бастос

РОА БАСТОС, Ауґусто (Roa Bastos, Augusto — 13.06.1917, Асунсьйон — 28.04.2005, там само) - парагвайський письменник. Народився у бідняцькій родині у столиці Парагваю — Асунсьйоні, дитинство провів у селі Ітурбе, де його батько наймитував у латифундиста. Після закінчення сільської школи Роа Бастос з великими труднощами зміг влаштуватися у коледж «Сан-Хосе», але навчання довелося перервати. У 17 років Роа Бастос взяв участь у війні з Болівією (1932—1935), яка прагнула захопити нафтоносну парагвайську рівнину Чако.
Після демобілізації Роа Бастос звернувся до літературної діяльності. Спочатку працював репортером у щоденній газеті «Ель Паїс», потім читав на радіо лекції про англійську літературу. Лекції стали популярними, і Роа Бастос був запрошений у Європу, звідки регулярно передавав для «Ель Паїс» репортажі про здобутки європейської цивілізації — Англії, Франції, Німеччини, Швеції. У 1947 р. письменник повернувся у Парагвай, де взяв участь у народному русі проти диктатури тодішнього президента Моріньїго. Після поразки опозиції, спротив якої переріс у громадянську війну, Роа Бастос змушений був емігрувати в Аргентину, де продовжив кар'єру професійного письменника.
Літературний дебют Роа Бастоса пов'язаний з поезією (поетична збірка «Соловей на світанку», 1940), після чого він звернувся до прози (романи «Фульхенсіо Міранда», 1942; «Побиття немовлят», 1946) і драматургії («Поки не настав день», 1946). Справжню літературну популярність письменнику принесла збірка оповідань «Грім у листі» (1953), у якій він широко використав метод магічного реалізму, звернувся до міфологічного мислення, у якому шукає ключ до художнього пізнання дійсності. Оповідання збірки просякнуті духом протесту проти політичної диктатури, царства зла і несправедливості. Вир насильства та жорстокості у природі та суспільстві він розкриває за допомогою міфологічної метафори: «Грім падає і залишається в листі; звірі поїдають листя і робляться жорстокими; люди поїдають звірів і також стають жорстокими; земля поїдає людей і починає ревіти, наче грім».
Ще більший успіх випав на долю наступного роману письменника «Син людський» («Hijo del hombre», 1959). У цьому соціально-викривальному творі, використовуючи елементи народної міфології і символіки, Р. Б. відтворює трагічні картини життя парагвайського народу. Події роману, що охоплюють 1905—1936 pp. з їхньою кульмінацією — болівійсько-парагвайською війною за Чако, концентруються навколо подій життя мешканців провінційного містечка Ітапе, зовні не пов'язаних наскрізною сюжетною лінією. У центрі зображення — постаті кількох «синів людських», образи яких міфологізуються у народній свідомості й одночасно співвідносяться з християнською символікою: історія життя і смерті ураженого проказою гітариста Гаспара Мора, котрий усамітнився у сельві і зробив з дерева скульптуру Христа, якій після смерті Мора поклонятимуться мешканці селища, вбачаючи у ній ознаки присутності справжнього Бога; це історія Касіано Хара та його дружини Натівідад, котрі мешкають у фантастичному вагоні, який сам по собі, без паровоза і шпал, рухається у напрямку лісу, де зникає назавжди; історія їхнього сина Крістабаля, котрого прозвали Кіріто (Христос), народного ватажка, котрий героїчно загинув під час війни за Чако, тощо. Роман був пошанований кількома літературними преміями в Аргентині, США й Італії як один із найкращих іспано-американських творів останніх років.
Філософським роздумам про трагічну долю парагвайського народу присвячений і цілий ряд подальших творів Роа Бастоса: прозові збірки «Пішки по воді» (1966), «Спалені дерева»(1969), «Морієнсіа» (1969), «Мертвий»(1972) й ін.
У 1974 р. з'явився новий роман письменника «Я, Верховний» («Yo, ei Supremo»), що став вершиною творчості Роа Бастоса і спричинив широкий суспільний резонанс. Використовуючи історичні документи, письменник створив в цьому романі образ засновника Парагваю, диктатора Хосе Гаспара Родріґеса Франсіа, котрий правив країною з 1814 по 1840 p., викрив історичні корені деспотичної влади. Критика, до якої вдається письменник в романі, далека від одномірності, оскільки й постать самого диктатора не цілком уписується у стереотипи звичайної уяви. Франсіс, котрий був прихильником ідей європейських просвітників і намагався втілити їх на практиці, викував парагвайську націю, відстояв її незалежність, провів ряд прогресивних реформ в економіці та політиці, що значно лібералізували та демократизували суспільне життя країни. Водночас він ізолював країну від зовнішніх контактів, встановив тотальний контроль над громадянами, створив могутній поліцейсько-репресивний апарат, що, зрештою, перетворив усі його демократичні починання у банальну диктатуру. Автор показує, як міфологізується образ диктатора у народній свідомості. Учні, котрі пишуть шкільний твір, уявляють його як цілком фантасмагоричну постать: «Верховний — це Господар Страху. Тато каже, що це Людина, котра ніколи не спить. Вона вдень і вночі пише і хоче, аби ми усі були не такими, як є, а іншими. А ще він каже, що Верховний — Велика Стіна навколо світу, яку ніхто не здолає. Мама каже, що він волохатий павук, який увесь час плете свою павутину у Домі Уряду. Кажуть, що з неї нікому не вирватись». Можливість поєднання в неординарній особистості антагоністичних первнів: демократизму та тоталітаризму, причини та закономірності, які обумовлюють їхній взаємозв'язок та взаємоперебіг, — становить головний об'єкт роздумів Роа Бастоса у його романі.
В. Назарець

Книги автора в бібліотеці: