Сен-Жон Перс

СЕН-ЖОН ПЕРС (Saint-John Perse; автонім: Леже, Марі-Рене Алексіс Сен-Леже - 31.05.1887, о. Сен-Леже ле Фей, Гваделупа — 20.09.1975, Віньйо, п-ів Ж'єн, деп. Вар, Франція) — французький поет, лауреат Нобелівської премії 1960 р.
Творча праця поета тривала 70 років: першу зі своїх поем, «Малюнки для Крузо», він написав 1904 р., остання, «Посуха», датована 1974 р.Поезія Сен-Жон Перса належить до найвидатніших і найпомітніших явищ французької літератури XX ст. На його ранні твори посилався Ґ. Аполлінер в одному з варіантів своєї лекції «Сучасний дух і поети» (1917); також М. Пруст згадував про ранні його поеми в романі «Содом і Гоморра» (епопея «У пошуках утраченого часу»). Твори Сен-Жон Перса перекладалися практично всіма європейськими мовами; тлумачено їх також у Японії, Китаї, Індії, Туреччині, Ізраїлі, в арабських країнах. Серед його перекладачів P.M. Рільке, Т.С. Еліот, В.Х. Оден, Р. Фіцджеральд, X. Саламеа, Д. Унгаретті, А. Лундквіст, Е. Ліндгрен, О. Тарнавський, М. Терещенко, Г. Кочур, В. Бургардт, М. Москаленко. Про поезію Перса писали та захоплено її коментували Г. фон Гофмансталь, П. Клодель, А. Бретон, А. Жід, А. Мальро, Ф. Моріак, Л. Араґон, Г. Міллер, О. Пас, М.А. Астуріас, Е. Монтале, X. Ґільєн, Р. Шар. До кола його друзів належали, зокрема, Ф. Жамм, Ж. Рів'єр, Л.-П. Фарґ, Ґ. Ґаллімар, П. Валері. У приязних стосунках він також був із Д. Конрадом, Г.К. Честертоном, Р. Тагором. Поет активно спілкувався з усесвітньо відомими науковцями: філософом і соціологом Л. Леві-Брюлем, синологом П. Пелліо, тибетознавцем Ш. Туссеном, математиком П. Пенлеве, океанологом Ж. І. Кусто.
Послідовно дотримуючись у 20—30-х pp. принципу «роздвоєння особистості», заперечуючи будь-який зв'язок між поетом Сен-Жон Персом та дипломатом Алексісом Леже, як один із чільних керівників довоєнного Міністерства закордонних справ Франції, він співпрацював з відомими французькими політиками; виступав за рішучі дії Франції супроти агресивної політики нацистської Німеччини, був противником «умиротворення» третього райху та Мюнхенської угоди; після капітуляції петенівського уряду 1940 р. емігрував у США, був позбавлений французького громадянства та ордена Почесного легіону, причому гестапо розгромило його паризьке помешкання і вилучило всі виявлені папери, зокрема сім закінчених поем, написаних між 1924—1940 pp. (сліди цих творів губляться, оскільки архіви гестапо стали трофеями радянської армії, й подальша їхня доля досі невідома).
У США Сен-Жон Перс, перебуваючи на посаді консультанта Бібліотеки Конгресу, активно взаємодіяв з політичними структурами французької антифашистської еміграції, не приєднуючись до жодної з них організаційно. Зокрема, політичні позиції Сен-Жон Перса виражені у його листуванні з Ш. де Голлем, Ф. Рузвельтом, В. Черчіллем, а також у деяких інших текстах, що вийшли з-під його пера під час війни: «Не дипломатична політика, організована за кордоном, а французька громадська думка є правдивою перепоною для поширення політики колабораціонізму...» (лист до В. Черчилля від 2 січня 1942 p.). «Два роки німецького поневолення не змогли розтоптати французьку душу; два роки офіційного угодовства не змогли ввести в оману французьку душу; два роки непевності на чужині не потьмарили спалаху цієї душі! Перед лицем німецького нацизму сорок мільйонів французів, за поодинокими винятками, проголошують свою віру в непереможність Франції; перед лицем нацизму французького сорок мільйонів французів, за поодинокими винятками, проголошують свою віру у вірність Франції собі самій; перед лицем союзницьких демократій сорок мільйонів французів, за поодинокими винятками, проголошують свою віру в тріумф людських свобод!» (відозва «Третій рік вигнання» від 14 липня 1942 p.). Також у листі до американського поета А. Макліша від 23 грудня 1941 р. Сен-Жон Перс писав: «Про Францію нічого й казати: вона — це я сам і все, що є в мені. Вона для мене — найсвятіше начало, те єдине, завдяки чому я можу стати причетним до того найважливішого, що є у світі. Навіть коли б я не був саме французькою звіриною, не був виліплений саме з французької глини (і мій останній подих, як і найперший, буде хімічно чистим французьким подихом), — французька мова все одно була б для мене єдиною можливою вітчизною, єдиним оплотом і пристановищем, єдиним щитом і єдиною зброєю, єдиним «геометричним пунктом» цього світу, де я міг би існувати».
У післявоєнні роки поет залишався у США: з 1957 р. він обрав місцем проживання подарований групою шанувальників будинок на французькому березі Середземного моря (півострів Ж'єн), хоча більшу частину року все ж проводив у США або в численних подорожах. Про широту культурологічних та природознавчих зацікавлень поета може свідчити хоча б побіжний перелік його маршрутів: ще в 1916—1921 pp., бувши секретарем французького посольства в Пекіні, поет поєднував дипломатичну діяльність із численними подорожами по Китаю, аж до віддалених його районів, до монгольської пустелі Гобі, відвідав також Корею, Японію, Індонезію, побував на Гавайях, на островах Самоа та Фіджі. Згодом, у 40—60-х pp., його шляхи пролягали до Канади, Мексики, Аргентини, до Антильських, Багамських та Бермудських островів, а також до найвіддаленіших заповідних місць США, як і до багатьох європейських країн, знайомих поетові ще з молодих літ. Поет цікавився геологічними особливостями гірських масивів та характерними прикметами підводного рельєфу морів, флорою та фауною високогір'їв, пустель та океанських узбереж, електричними грозами південних широт та метеоритними кратерами, шляхами пташиних міграцій та унікальними реліктовими лісами. Відома його діяльність, спрямована на захист рідкісних видів тварин та рослин. І, звичайно, особливу, найпильнішу увагу поета привертали сліди зниклих цивілізацій та пам'ятки культури різних народів, стародавніх і сучасних, зарівно в Новому та Старому світі. Все назване мало для Сен-Жон Перса глибокий сенс. Справді, за словами тонкого знавця французької літератури С. Великовського, «найбагатші поклади побаченого, пережитого, продуманого в найрізноманітніших куточках світу, глибокі знання в царинах археології, ботаніки, філософії, історії релігій, ремесел, вчень, звичаїв Сен-Жон Перс міфотворчо перетопив у свій філософсько-ліричний епос всесвіту і людства».
1950 р. поезію Сен-Жон Перса було відзначено Великою премією Американської академії, 1959 р. йому було присуджено Велику національну премію з літератури (Франція) та Велику міжнародну премію з поезії (бієнале у місті Кнокке, Бельгія). 1960 р. Сен-Жон Перс став лауреатом Нобелівської премії з літератури. Премію було присуджено «за гордий політ і щедротність уяви поетичних творінь, що є візіонерським втіленням нашого часу».
Протягом останніх десятиліть кількість досліджень, присвячених творчості Сен-Жон Перса, — статей, рецензій, аналітичних розвідок та монографій — різко зросла і нині важко піддається обліку. Поезію Сен-Жон Перса визначали як «епічну» (А. Лоранкен), «класицистську» (Ж. Шарп'є), «реалістичну» (в дусі «реалізму без берегів» Р. Гароді), «енігматичну» (Ж. Полян), як «поезію присутності» (А. Беген), «поезію славлення» (X. Саламеа), «поезію руху» (А. Анрі), «поезію великих предметів і тем» (Р. Нім'є), «епохальну» (Л. Рудьє), «сакральну» (Л. Етан), «розкішну, всеосяжну, строгу та енциклопедичну» (Р. Кайюа)..., «поезію життєвих начал» (П.-Ж. Рішар). Повніший перелік тільки дефініцій творчості Сен-Жон Перса міг би зайняти не одну сторінку; знайшлося б у ньому місце і для українських авторів: це «поезія стихійних сил» (Г. Кочур): поезія «одично-патетична», чий внутрішній сюжет «символізує певні моделі й сутності, процеси й колізії людського буття» (Д. Наливайко); поетичний стиль та філософія Сен-Жон Перса — це «реєстр, нанизаний на екстаз» (М. Новикова). Власне, весь поетичний доробок Сен-Жон Перса, від перших до останніх його сторінок, становить не що інше, як єдиний цілісний витвір, великий ансамбль поем; кожна з них — своєрідний розділ одного грандіозного «циклу циклів», що його вибудовував протягом семи десятиліть поет, який, за висловом Т. С Еліота, «не вкладається до жодної з категорій і не має в літературі ні попередників, ані побратимів».
Поетичну спадщину Сен-Жон Перса відкривають «Хваління» («Eloges», 1911: друге і третє доп. видання — відповідно 1925 і 1948 pp.; до останнього, як окремий розділ, увійшов цикл «Королівська слава») — водночас і поетична сповідь, і літописне свідоцтво-переказ, і пісенне славлення «втраченого раю» — дитинства серед щедротної природи тропічних островів, подив і захоплення величчю природних стихій («На свято дитинства», «Хваління «), а також досконалістю й епічним розмахом прагнень та діянь людини (цикл «Королівська слава») — «Короля» або «Князя», оскільки в цьому циклі поет почасти вдається до традицій східного хвального славослів'я.
«Анабазис» («Anabase», 1924) — за визначенням самого Сен-Жон Перса, «поема про самоту посеред діянь, діянь між людьми, як і діянь духовних... активний синтез людської незглибимості», — філософсько-патетична хвала підкорювачам далечин, будівничим, що закладають міста серед азійських пустель, але готові завтра ж вирушити далі в путь, — вираз духовного неспокою і творчої енергії не названого на ім'я епічного героя.
«Вигнання» («Exile», 1942) — як свідчить автор, «не втілення Опору, а поема про вічність вигнання в людській долі, поема, зроджена з нічого і створена з нічого», параболічна модель трагічного, але й високого покликання чужинця, «князя вигнання на його шляхах. Разом із поемою «Вигнання» до однойменної з нею книжки ввійшли ще три твори: «Поема до Чужинки» (1942) — забарвлений трагічними тонами триптих, звернутий до поетової подруги по американському вигнанню; поема «Зливи « (1944) — позначений єдністю матеріально-чуттєвого та символіко-філософського плану образ стихій, що пробуджують творчі сили буття, несуть очищення та оновлення природному та людському світові; поема «Сніги «(1944) — містке медитативно-ясновидче втілення неминучих і незворотних змін, підпорядкованих непорушним законам «світового плину».
Велетенською поетичною космогонією, уславленням одвічного та невпинного руху, пориву планетарних сил, «урочистого подиху нашого світу» (П. Клодель) став наступний твір Сен-Жон Перса — «Вітри» («Vents», 1946).«Орієнтири» («Amers», 1957) — найбільша за обсягом Сен-Жон Перса поема, що становить приблизно третину всього його поетичного доробку: у її центрі — несхибна путь народів їхніми тисячолітніми шляхами, набрякле суперечностями розмаїття світу, патетичне сп'яніння повнотою буття та філософські гімни природним первоначалам («епопея, що нараз, під дією якогось натхнення, перетворюється на гімн» — Ж. Полян), і, передусім, потужний хвальний спів Морю — всеосяжно-предметному і водночас символічному образові природного світового становлення, Морю як одвічній колисці життя та людських цивілізацій, що постають перед поетовим духовним зором.
«Хроніка» («Chronique», 1959) — останній твір поета, опублікований до присудження йому Нобелівської премії. Відповідаючи на запитання щодо точного значення слова «хроніка» в даному контексті, поет сказав, що ця назва має сприйматися в подвійному розумінні, особистому та понадособистому, пов'язаному з подвійним значенням грецького слова «хронос»: «Заголовок «Хроніка» слід трактувати в етимологічному сенсі, — це поема про землю, про людину та про час, що для мене поєднані в одному позачасовому понятті вічності».
Під назвою «Поезія»(1960) була опублікована Нобелівська промова Сен-Жон Перса, виголошена ним у Стокгольмі на офіційному банкеті з нагоди присудження премії. Поема «Птахи» («Oistrnx», 1963) вперше побачила світ під назвою «Порядок птахів», ілюстрована 12 офортами Ж. Брака. У поемі втілено стихію лету, піднесеного устремління реального птаха, але також і митця, який творить його багатозначний та багатоплановий образ. «Данте»(1965) — флорентійська промова Сен-Жон Перса, що була ним зачитана при відкритті конгресу з нагоди 700-річчя автора «Божественної комедії». Слід сказати, що обидві промови Сен-Жон Перса, — і стокгольмська, і флорентійська — за своїм високим звучанням, стилістичними та ритмічними особливостями наближаються до його поем; так само поема «Птахи», можливо, почасти нагадує природознавчий і водночас мистецтвознавчий трактат або принаймні твір, написаний на жанровому пограниччі.
«Спів на рівнодення» (1975) — остання поетична книжка Сен-Жон Перса. Усі чотири твори, що ввійшли до її складу, друкувалися за його життя, у 1969—74 pp., у часописі «Ля нувель ревю Франсез». Сама ж книжка побачила світ через місяць після поетового відходу — якщо скористатися з формули Б. Пастернака 1960 p. — «у світ, що до вступу в нього митець готується протягом усього життя і в якому народжується лише після смерті, у світ посмертного існування виражених ним сил та уявлень».
Усі творіння Сен-Жон Перса, від «Хвалінь» і «Анабазису» до «Хроніки», «Птахів» та «Співуна рівнодення», пронизані однією-єдиною «вольовою домінантою» та єдиним стихійним пориванням (навіть окремі деталі та реалії, що, здавалося б, відсилають нас до тих або інших історичних подій, за влучним спостереженням Ж. Шарп'є, «радше є знаком стихії, аніж події»; з його поем вичитується роздум про високе призначення Поета, Співця, корифея античного Хору, охоронця незглибимих культурно-історичних традицій та цінностей, прозірливого дослідника потаємних відхланей світотвору та людської душі, проводиря народів у їхньому поході, носія правдивого знання про генетично неперервне та щомиті оновлюване, невпинне у своєму плині, щедротне, таємниче і невичерпне людське та космічне Буття.
Українською мовою повний переклад усіх поетичних творів Сен-Жон Перса зробив М. Москаленко. Окрім того, його перекладали В. Бургардт, В. Брюгген, Ж. Васильківська, О. Тарнавський, Г. Кочур. М. Москаленко

Книги автора в бібліотеці: