Сенкевич Генрік

СЕНКЕВИЧ, Генрік (Sienkiewicz, Henryk - 05.05.1846, с. Воля Окшайська на Підляшші — 15.11.1916, Веве, Швейцарія) — польський письменник, лауреат Нобелівської премії 1905 р.
Генрік Адам Олександр Пій Сенкевич народився у невеликому польському містечку Воля Окшайська (тепер — це територія Литви) у збіднілій литовсько-польській шляхетній родині, де, крім нього, був ще старший брат і чотири сестри. Освіту майбутній письменник здобув у Варшаві, куди переїхала його сім'я, після того як змушена була продати свої маєтки. Тут він закінчив школу (був посереднім учнем, досягши успіхів лише з польської мови та літератури) і вступив у Головну школу (з 1869 р. — Варшавський університет), де у 1866—1870 pp. вивчав медицину, історію та філологію.
Через відсутність коштів Сенкевич не зміг закінчити університету, і в 1871 р. розпочав свою літературну діяльність як журналіст. Упродовж кількох років Сенкевич став одним із провідних журналістів країни, працював кореспондентом у Відні, Парижі, США. В результаті перебування у США з'явилася книга «Листи із подорожі» («Listy z podrozy», 1876—1878), яка мала надзвичайний успіх у польського читача. У 1878 p. Сенкевич виступав із лекціями у Франції й Італії. В Італії він познайомився із Марією Шенкевич, полькою за національністю, з якою через два роки одружився. Згодом у них народився син Генрік Йозеф і дочка Ядвіґа, але в 1885 р. дружина померла від туберкульозу. Упродовж життя Сенкевич одружувався ще двічі — у 1894 р. з юною шанувальницею його таланту Марією Романською і в 1901 — з кузиною Марією Бабською. Із початком Першої світової війни письменник переїхав у нейтральну Швейцарію, де, незважаючи на сильний склероз, працював у польському Червоному Хресті. Помер Сенкевич у Відні, а через вісім років його останки були перевезені у Польщу.
Творчість Сенкевича можна умовно поділити на три періоди: 1872-1882 pp., коли він виступав як журналіст, автор повістей та оповідань; 1883— 1904 рр. — час створення історичних і «сучасних» романів, і 1905-1916 pp., останній період його творчого шляху.
Сенкевич належить до кола письменників-реалістів, і це особливо яскраво виявилося у його оповіданнях та повістях про сучасність. На початку творчого шляху він був прихильником суспільної течії 70—80-х pp., відомої під назвою «варшавського позитивізму». Її прибічники і послідовники вважали за необхідне змиритися із становищем, що склалося, і в міру своїх сил сприяти прогресові, розвитку прикладних наук, просвіті, становленню національної самосвідомості, не висуваючи при цьому непосильних суспільних завдань, виконання яких за умов даної епохи видавалося їм неможливим. Літературі, на думку позитивістів, належало глибоко пізнавати сучасну дійсність з тим, щоби порвати з патріархальною психологією минулого.
З 1881 до 1887 p. Сенкевич очолював газету «Слово», завданням якої вважав утвердження «здорового прогресу на засадах поваги до національної традиції та віри». Газета, на думку Сенкевича, є поміркованим і «розсудливо прогресивним» виданням, здатним убезпечити націю «від доктрин, які пригнічують або й зовсім убивають патріотичне почуття». Такою була світоглядна позиція Сенкевича. У царині естетики упродовж всього творчого шляху письменник залишався реалістом, незважаючи на романтичну ідеалізацію минувшини та деяких історичних персонажів. На початку XX ст. у період утвердження натуралізму та декадентства С. виступив на захист реалізму і демократичного напряму у польській літературі.
Перший період творчості Сенкевича вирізняється різноманітністю тематики, хоча найглибше він розкрив тему народу. Письменник змалював трагічне становище польського селянства («Шкіци вуглиною» — «Szkice Wejlem», 1877), долі окремих героїв із народного середовища: загибель обдарованого сина поденниці, котрому не судилося здійснити свою мрію про фу на скрипці — за спробу потай влізти до панського дому, аби хоч доторкнутися до омріяного інструмента, хлопця жорстоко відшмагали і він помер від побоїв («Янко-музикант» — «Janko Muzykant», 1879); поневіряння польського селянина, мобілізованого до німецької армії і змушеного брати участь у незрозумілій, чужій для нього франко-прусській війні, після якої, незважаючи на виявлені ним на полі бою героїзм та мужність, йому нема вороття до рідного села, тому що нім-ці-колоністи захопили його землю; він змушений продати свої хатні пожитки і податися на заробітки до міста («Бартек Переможець» — «Bartek Zwyciezca», 1882). В оповіданні «За хлібом» («Zachlebem», 1880) Сенкевич змальовує еміграцію польських селян до Америки та їхню долю в чужій країні. Лейтмотивом цього та інших творів є туга за рідним краєм, яка пригнічує людину на чужині. В оповіданні «Старий слуга» та повісті «Ганя» («Напіа», 1876) Сенкевич протиставляє сучасності патріархальний побут, змальовує ідилічні взаємини панів-шляхтичів та відданих їм слуг. Поряд із цим він викриває аристократію і відповідно до своїх позитивістських переконань створює образи заповзятливих, енергійних ділків («Гуморески з портфеля Вершила» — «Humoreski z teki Worszylfy, 1872), відтворює настрої польської студентської молоді після придушення повстання 1863 р. («Намарне» — «Na marne», 1872). У творчості Сенкевича з'являється патріотична тема, яка стане підґрунтям історичних романів, створених упродовж другого періоду письменницької діяльності.
Слави Сенкевич зажив після виходу історичної трилогії: «Вогнем і мечем» («Ogniem і mieczem», 1884) — про боротьбу Речі Посполитої з повсталою Україною часів Б. Хмельницького; «Потоп» («Potop», 1886) — про визвольну війну поляків зі шведською інтервенцією 1655—1656 pp.; «Пан Володийовський» («Pan Wolodyjowski», 1887) — про боротьбу з турецьким нашестям у 1672-1673 pp. За характеристикою Сенкевича, XVII століття взагалі було для Польщі «страшним і сповненим відчаю» періодом, небезпечним для самого її існування, проте країна і народ витримали це тяжке випробування. Звертаючись до історичної минувшини, письменник прагнув дати своїм сучасникам надію на оновлення країни, на її відродження. Герої трилогії — друзі-шляхтичі Скшетуський, Кміциц, Володийовський, Заглоба, Подбіпента потрапляють у найскладніші ситуації, але завжди перемагають, неодмінно зберігаючи вірність церкві, королю, вітчизні і прекрасній дамі. Фабульна побудова трилогії близька до романів А. Дюма у поєднанні з епічним (казково-легендарним) змалюванням героїв, що досягається шляхом зображення подій крізь призму сприйняття польської шляхти. Як влучно зауважив І. Горський, «такий спосіб стилізації оповіді, надавши їй виняткової захопливості, посилив, проте, націоналістичну тенденцію автора в освітленні загарбницької війни польських панів проти України. Намагаючись «підтримати дух» співвітчизників, романіст значною мірою ідеалізує рідну минувшину, змальовуючи події XVII ст. винятково у дусі уявлень шляхти про себе саму і світ, що її оточує, через те трилогія перенасичена історичними спотвореннями, які відповідають, проте, світовідчуттю головних дійових осіб».
Найкращий історичний роман Сенкевича «Хрестоносці» («Krzyzacy», 1897—1900) присвячений боротьбі проти німецьких рицарів, які намагалися поневолити народи Балтії. Дія роману відбувається на початку XV ст. Працюючи над цим твором, письменник використовував літописи, мемуарну літературу, справжні документи XIV-XV ст.
У романі показані безжальне гноблення і грабунок народу, знущання та тортури, за допомогою яких завойовники намагалися тримати в покорі місцеве населення. Письменник викриває лицемірство провідників Тевтонського ордену, які лише виправдовували загарбання чужих земель боротьбою проти поганства, але аж ніяк не піклувалися про поширення християнства. Боротьба народу проти іноземних загарбників — провідна лінія розгортання сюжету, який закінчується описом Грюнвальдської битви, у якій об'єднані сили слов'янських народів розгромили хрестоносців. Роман Сенкевича — багатоплановий твір. У ньому правдиво і точно відтворене життя великих феодалів, дрібної шляхти і селян-кріпаків, для яких німецьке панування було особливо нестерпним.
У романі «Камо грядеши?» («Quo vadis?», 1894—1896) Сенкевич звернувся до ще віддаленішої від сучасності історичної епохи — періоду, коли імператором Риму був Нерон, який жорстоко переслідував перших християн. Сенкевич добре знав латину і, щоб не забути цієї мови, постійно перечитував римських поетів та істориків. Це допомогло йому «увійти» у стародавній світ, збагнути особливості його психології, з'ясувати причини його деградації і краху, причини перемоги християнства над поганством. Зрештою, все це й стало провідною темою твору. Розповідаючи про виникнення задуму роману, Сенкевич писав, що його приваблювала можливість «зобразити в художньому творі два протилежні світи, один з яких репрезентував би державну міць, всесильну адміністративну машину, а другий — винятково силу духу». Джерела, на які Сенкевич спирався під час роботи над романом, дозволили йому створити переконливий, пластичний образ епохи, відтворити античний світ у всій його конкретності, намалювати історично точні портрети (Нерон, Петроній). Тогочасний Рим агонізував, занепадав — колишній «володар світу» перетворився у «клоаку», позитивним антиподом якої письменник зобразив християнський світ. Сенкевич задумував свій твір як «істинно християнську епопею», проте образи християн виявилися хоча й цікавими, проте менш виразними, ніж образи язичників. Утім, роман однаково мав неймовірний успіх — значною мірою цьому сприяла любовна лінія у розвитку дії (взаємини Лігії та Вініція, яких розділяють не лише несприятливі обставини, а й релігійні переконання). У 1905 р. за роман «Камо грядеши ?» Сенкевич був удостоєний Нобелівської премії.
До цього самого періоду творчості належать романи Сенкевича про сучасність — «Без догмату» («Bezdogmatu», 1890) та «Родина Поланецьких» («Rodzina Polanieckich», 1895).У романі «Без догмату» Сенкевич створив образ Леона Площовського, спустошеної людини, котра втратила ідеали, скептика і песиміста, «генія без портфеля», дещо схожого на «зайвих людей» російської літератури (сила мислення, глибокий самоаналіз і нездатність до дії — характерні риси цього соціально-психологічного типу). Площовський усвідомлює себе зайвим, чужим у своїй країні, середовищі, епосі. Йому властиві декадентські настрої: похмуре передчуття майбутньої світової катастрофи, яка змете з лиця землі таких, як він. Самогубство героя — результат усвідомлення своєї непотрібності та втрати «догмату» — міцної світоглядної основи, яку Сенкевич вбачав у релігії та відданості станово-аристократичним принципам.
Антиподом Площовського став герой наступного роману Сенкевича із сучасного життя — Станіслав Поланецький, шляхтич, котрий стає підприємцем і не замислюється над «вічними» питаннями («Родина Поланецьких»). Роман цікавий критичним ставленням до неробства та егоїзму, аналізом проблем виховання, кохання, поетизацією жіночих образів.
В останній період творчості Сенкевич створив пригодницьку повість для підлітків «У пустелі та пущі» (1911), почав збирати матеріал для роману «Легіони» про епоху наполеонівських війн, але так і не завершив цього твору; у 1909-1910 pp. працював над романом «Вир».
Твори Сенкевича — і в першу чергу його історичні романи — «стали справжніми взірцями високопрофесійної «масової» літератури» (Д. Добро-вольський). Є. Горбуліна

Книги автора в бібліотеці: