Унамуно-І-Хуґо Miгель

УНАМУНО-І-ХУҐО, Miгель де (Unamuno у Jugo, Miguel de - 29.09.1864, Більбао - 31.12. 1936, Caламанка) — іспанський письменник, філософ-екзистенціаліст.Видатний іспанський філософ, прозаїк, поет і драматург, чільний представник «покоління 98-го року», Унамуно-і-Хуґо народився у Більбао — місті, яке і сьогодні вважається столицею басків. Після ранньої смерті батька Унамуно-і-Хуґо виховувала матір у традиціях католицької віри. Ця дитяча, наївна віра збереглась у ньому впродовж усього життя, ставши фундаментом для літературної та філософської творчості, і вона була настільки сильною, що у 14 років У.-і-Х. навіть захотів стати священиком, але філософські студії й історичні події у його країні цікавили його ще більше.
Сім'я Унамуно-і-Хуґо жила бідно, і майбутній письменник і філософ змушений був допомагати матері та братам. Коли Унамуно-і-Хуґо виповнилося вісім років, в Іспанії розпочалася Друга карлистська війна. Дитячі враження від цього періоду життя послугували у подальшому матеріалом і основою для першого роману Унамуно-і-Хуґо «Світ на війні». У 1880 р. Унамуно-і-Хуґо вступив у Мадридський університет на факультет філософії та гуманітарних наук. Тут він не тільки здобув класичну освіту, а й захопився багатьма новітніми філософськими ідеями. Поступово Унамуно-і-Хуґо відійшов від католицької віри свого дитинства, а натомість звернувся до соціалізму та позитивізму. Його тогочасними кумирами були Г. Спенсер, М. Бакунін, М. А. Массоль. Соціалізм, який перебував тоді у центрі уваги всіх європейських мислителів, Унамуно-і-Хуґо сприймав із точки зору першості соціальної справедливості. Філософ переглянув свої погляди тільки у 1897 р. після релігійної та філософської кризи — до цього часу він вважав себе соціалістом.
У 1884 р. Унамуно-і-Хуґо захистив дисертацію й отримав ступінь доктора, після чого повернувся у Більбао. Тут він викладав латинську мову у середніх навчальних закладах, писав і публікував у місцевій пресі свої перші нариси — замальовки із життя рідного краю: описи пейзажів, давніх міст, побуту басків. У 1891 р. Унамуно-і-Хуґо одружився із Кармен Лісаррага, котра стала його супутницею на все життя і виховала разом із ним вісьмох дітей. Того ж таки року він переміг на конкурсі й отримав місце викладача на кафедрі (а незабаром і кафедру) грецької мови в університеті Саламанки, а з 1901 р. став ректором. Відтоді все життя Унамуно-і-Хуґо було пов'язане із цим містом, за винятком тих періодів, коли бурхливі обставини його біографії змушували його покидати місто на певний час. Із 1892 р. письменник почав викладати іспанську літературу і писати власні твори — філософські трактати, п'єси, романи, повісті, оповідання. Але перш за все він був есеїстом. Противник наукоподібності і систематизації, Унамуно-і-Хуґо у своїх есе торкався найрозмаїтіших сфер людського життя, коментуючи їх від свого імені.
Філософські погляди Унамуно-і-Хуґо у ряді суттєвих моментів близькі до екзистенціалізму. Він розрізняє дві духовні культури — розмислову, ортодоксально-наукову, матеріалістичну, що розвинулася у Європі, й іспанську — одухотворену, містичну, символом якої слугує Дон Кіхот. У1906 р. Унамуно-і-Хуґо написав знамениту книгу «Життя Дон Кіхота і Санчо» («La vida de Don Quijote у Sancho»), яка зовнішньо схожа на послідовний коментар до роману М. де Сервантеса. Проте це лише вихідна точка для його філософії. Перш за все Унамуно-і-Хуґо протиставляє Дон Кіхота Сервантесові. Дон Кіхот належить не авторові, а тим, хто читає книгу про нього, і він вивищується над Сервантесом. Дон Кіхот є втіленням ідеального божевілля, перемоги волі над розумом, слави над глуздом. Потрібно організувати новий хрестовий похід, твердить Унамуно-і-Хуґо, щоби перемогти закостенілість і сплячку, заразити іспанців божевіллям Дон Кіхота.
Центральним філософським твором Унамуно-і-Хуґо стала книга «Про трагічне відчуття життя у людей і народів» («Del sentimento tragico de la vida en los hombres у en los pueblos», 1913). Головний герой книги — людина, особистість, індивідуум, той, хто народжується, страждає і помирає, прагнучи безсмертя. У кожної людини наявна трагічна спрага життя, але це почуття, цю спрагу неможливо задовольнити, спираючись на розум, оскільки розум твердить нам, що ми помремо. І окремішня особистість, і цілі народи відчувають, що розум — ворог існування. Тільки віра приносить ідею безсмертя і таким чином рятує наше життя.
Розвиток цієї думки прослідковується в іншому творі Унамуно-і-Хуґо «Агонія християнства» («La agonia del cristianismo», 1925), де слово «агонія» вжите у його прямому значенні — «боротьба». На думку письменника-філософа, у людській душі відбувається боротьба між вірою в Бога та скептичним розумом, який заважає їй вірити. Ця боротьба в душі У.-і-Х. змушує його страждати, але вона є його внутрішньою цінністю і вивищує митця над інертними і нікчемними міщанами.
Але у «Трагічному відчутті життя» є ще один мотив. Ідеться про концепцію історії, яку розвиває Унамуно-і-Хуґо. На його думку, історія ділиться на дві історії — інфраісторію й інтраісторію. Інфраісторія — це офіційна історія — нитка, яку тягнуть народи. Це і є головна історія, справжня основа історії.
Значне місце у творчому спадку У.-і-Х. займає проза. Першим великим твором Унамуно-і-Хуґо-прозаїка став роман «Світ на війні» («Paz en la guerra», 1897), позначений впливом толстовської концепції народного життя. У дитинстві письменник пережив облогу Більбао карлистами й у своєму романі звернувся до вражень дитинства та юності. У центрі роману дві сім'ї — карлисгська сім'я власника кафе Педро Антоніо де Ітуруондо та сім'я ліберального підприємця Хуана Арана. Важливим персонажем твору є син власника кафе Ігнасіо. Він змалку слухав оповіді свого дядька-священика і виховувався у дусі схиляння перед рицарськими ідеалами та сліпої віри у Бога, що й привело його у табір карлистів, тобто прихильників монархії. Ігнасіо живе у світі своїх героїчних фантазій і безглуздо гине на війні.
Етапним твором у творчому поступі Унамуно-і-Хуґо стала нівола «Туман» («Niebla», 1914). Письменник стверджував, що створив новий тип художньої оповіді, який означив словом «nivola». Нівола зазвичай невелика за обсягом, у ній відображені філософські проблеми, а сама оповідь слугує авторові способом обговорення і вирішення цих проблем. Герой «Туману» Авґусто Перес, безумовно, близький самому авторові. Це дуже заможний холостяк, котрий живе, наче в тумані (в екзистенціалізмі туман — подоба, заплутаний і фальшивий світ). Герой познайомився з молодою жінкою Еухенією і закохався. Він наче вийшов зі стану душевної летаргії. Прагнучи дізнатися, що таке кохання, Авґусто звертається до вченого Папаригаполоса, котрий проводить наукові експерименти і взагалі вивчає жінок. Проте розмислова теорія зазнає краху, оскільки потрібно покладатися на життя.
Після зради Еухенії Авґусто Перес хоче вдатися до самогубства, проте спочатку вирішує порадитися з автором роману, самим Унамуно-і-Хуґо. Розмова Унамуно-і-Хуґо з героєм — своєрідне роздвоєння письменника, бесіда зі своїм двійником. У відповідь на зауваження письменника про те, що той не може цього зробити, оскільки є витвором уяви, Авґусто Перес стверджує, що сам У.-і-Х. є вигаданим персонажем, що він не існує поза свідомістю Авґусто Переса й інших персонажів роману. Протиставивши себе авторові, живучи у стані «агонії», Авґусто Перес помирає, як і передбачив його творець.
Повість «Авель Санчес» була вперше видана у 1917 p. Біблійну легенду про братів Авеля та Каїна письменник втілив у форму розповіді про повсякденне життя мешканців маленького містечка. Проте герої твору — не реалістичні характери, а своєрідні символи. Унамуно-і-Хуґо дегероїзує сучасного Авеля, позбавляє його ореолу мученика, робить із нього посередню особистість. Антиподом Авеля у повісті виступає Хоакін Монегро — людина великої душі та бурхливих пристрастей, у якому живуть і Авель, і Каїн. Хоакін Монегро тому і страждає, що він є активною особистістю, покликаною пробуджувати в інших духовну, творчу силу. Авель — пасивний герой без бажань, ніким не хоче бути; він, як і більшість людей, вдовольняється тим, чим він є. Не бажаючи нічого, він отримує все: талант художника, загальне визнання, кохання жінки, велику заздрість свого друга, що лестить його самолюбству, видатного вченого Хоакіна. Одержимий заздрістю-ненавистю, Хоакін усвідомлює, що єдиний його порятунок — любов. Власне кажучи, все життя він прагнув до любові та добра, проте не зміг цього зробити на землі, девізом якої є «Возненавидь ближнього свого, як самого себе».
«Святий Мануель Добрий, Мученик» («San Manuel, Martir», 1933) — останній значний твір Унамуно-і-Хуґо, його заповіт. У центрі уваги письменника — священик дон Мануель, добрий і дещо патріархальний, у якого є парафія у маленькому сільці. Парафіяни люблять його за людяність, терпимість, доброту і розум, але в його очах світиться сум. Виявляється, «незворушна його життєрадісність була земною непроминальною формою безмежної печалі, яку з героїчною святістю він приховував від людських вух і очей...» Святий Мануель вдає, що вірить у Бога, але в душі у нього немає віри. Віра потрібна була йому для збереження спокою, щастя і самого життя на землі. Церква не повинна вирішувати соціальних проблем, але повинна підтримувати життя на землі. І служіння народу рятує Мануеля від божевілля та відчаю, допомагає йому подолати страх перед небуттям.
Драматургія займає у творчості Унамуно-і-Хуґо менше місце, ніж проза та поезія. Попри те він написав 11 оригінальних п'єс, які стали органічною частиною т. зв. «нової драми» європейської драматургії XX ст. У цьому ряду можна виокремити модернізовану «античну» трагедію «Федра» («Fedra», 1916), у центрі якої — боротьба непримиренних пристрастей (материнське почуття і кровозмісний потяг Федри до пасерба Іполіта) і безсилля розуму розв'язати ці суперечності; п'єсу «Брат Хуан, або Світ — це театр» («El hermano Juan, о El mundo es teatro», 1923), у якій автор сумнівається в реальності існуючого світу й одночасно в існуванні Бога і трактує Дон Жуана як самотнього та безплідного мандрівника; детективну драму-містерію «Інший», у якій знову з'являється тема Каїна (Косме) й Авеля (Даміан).
Найвищим досягненням Унамуно-і-Хуґо-митця є поезія. «Перш за все він поет», — сказав про нього Р. Даріо. Вірші Унамуно-і-Хуґо — вірші філософа, вірші-роздуми, вірші-філософеми («Рядок замішаний на думці»). У 1907 р. він видав збірку «Вірші» («Poesias»), у 1914р. — «Вервицю ліричних сонетів» («Rosario de Sonetos liricos»), у 1923 p. — «Внутрішні рими» («Rimas de dentro»). У цих збірках багато спільного. Проте якщо у першій із них вірші розташовані за тематичними розділами — «Кастилія», «Каталонія», «Біскайя», «Роздуми», то у «Вервиці ліричних сонетів» Унамуно-і-Хуґо вдається до хронологічного принципу, перетворюючи книгу у ліричний щоденник. Цей принцип він збереже і в наступних збірках. У центрі цих збірок — та сама внутрішня боротьба, яка відбувається у душі автора. Тут знову зіткнення віри і безвір'я, пошуки Бога та спрага безсмертя:
Тепер лише пригадую те диво —мої надії, і віднині станупросити долю: невигойну ранунехай знеболить забуття жахливе.Воно страшніше од життя самого,бо забуття — то смерть, і від порога
вбиває пристрасть, шалом оповиту;там — вічний мир, і воєн там немає,лише земля безжально очищаєтам наші скроні від живого квіту.(«Колишнє майбутнє», пер. Г. Латника,)Для розуміння ставлення Унамуно-і-Хуґо до релігії важливі дві його поеми «Христос із Паленсії» («El Cristo de Palencia», 1913) і «Христос Веласкеса» («El Cristo de Velazquez», 1920). У першій поемі йдеться про дерев'яну скульптуру Христа, що зберігається у францисканському монастирі у Паленсії. Вирізана рукою сільського умільця, груба і земна, вона викликала навіть протест католицьких письменників, оскільки її реалізм свідчить, на їхню думку, про відсутність у народу справжньої віри. Поема «Христос Веласкеса» у формальному плані є серією духовних роздумів, звернених до Христа і спричинених його образом. Унамуно-і-Хуґо захоплюється картиною Д. Веласкеса, але його Христос не має нічого спільного з образом цього класичного твору. За Унамуно-і-Хуґо, Христос — вічна людина, але він повсякчас помирає, щоби ніколи не померти. Особливе місце у поезії Унамуно-і-Хуґо займає поема «Тереса» («Teresa», 1924), де він, закликаючи як натхненника романтика Ґ. А. Беккера, розповідає історію людини, котра нещодавно пережила смерть коханої, намагаючись поєднати почуття і розум. Герой поеми «думав про свої почуття» і «відчував свої думки».
У 1923 р. в Іспанії владу захопив військовий диктатор П. де Рівера. Унамуно-і-Хуґо вважав, що він може вплинути на людей і змінити долю Іспанії. Він опублікував ряд статей, спрямованих проти нового режиму, за що й поплатився: його звільнили з посади ректора і заслали на Канарські острови. Протести світової громадськості, зокрема А. Ейнштейна, Р. Роллана, Т. Манна, змусили диктатора припинити заслання, проте Унамуно-і-Хуґо відмовився повернутися на батьківщину. Він жив в еміграції у Парижі і біля французько-іспанського кордону, в Ендайї. Думки та почуття Унамуно-і-Хуґо того часу відобразилися у збірці сонетів «Від Фуертовентури до Парижа» («De Fuerteventura a Paris», 1925), «Романсе-ро вигнання» («Rommcsro del destierro», 1928) і «Кансьйонеро» (1928-1936).
У 1931 р. Унамуно-і-Хуґо знову у Саламанці. Республіканці зустріли його як національного героя, повернули пост ректора університету, обрали членом іспанської академії. Останні роки життя для Унамуно-і-Хуґо тали часом складного вибору, важких моральних випробувань. У жовтні 1936 р. Унамуно-і-Хуґо вирішив добровільно усамітнитися у своєму будинку. Через кілька днів генерал Франко позбавив його ректорства «за політику». У цьому добровільному схимництві письменник-філософ помер 31 грудня 1936 р. під час суперечки з одним із його колишніх колег, котрий прийшов умовляти його замиритися з новою владою.
Українською мовою окремі вірші Унамуно-і-Хуґо переклали М. Литвинець і Г. Латник. А. Штейн

Книги автора в бібліотеці: