ДАВ
ПІСНЮ КРИЛАТУ
Нове
з біографії поета Михайла Петренка
12 серпня 1962 року в космічний політ стартував корабель “Восток-4” з
льотчиками-космонавтами СРСР О. Г. Ніколаєвим і П. Р. Поповичем на
борту. Яке ж було здивування керівників Центру управління, коли незабаром із
космосу долинула пісня “Дивлюсь я на небо...” Це Павло Попович тільки так міг
передати почуття, які переповнювали його душу і серце. Чому саме ця? Тому,
певне, що саме в ній знайшли втілення філософські роздуми народу про Всесвіт і
безкінечність, і ще тому, що вона, як і інша загальновідома пісня на слова
Михайла Петренка “Взяв би я бандуру...” належать до тих, які з найбільшою
повнотою і силою втілюють душу українського народу. Недарма ж вони набули
статусу народних.
Так сталося, що донедавна біографія
українського поета-романтика прогресивного напряму XIX століття Михайла
Миколайовича Петренка була майже невідома. Були, щоправда, деякі скупі
уривчасті свідчення, які важко було підтвердити. Зусиллями викладачів і студентів
філологічного факультету Слов'янського педінституту майже тридцять років тому
було незаперечно встановлено, що поет народився 1817 року в Слов'янську і, як
говорить його перший біограф А. Метлинський, “проживав та вивчав мову і
побут в місті Слов'янську і його околицях”. 1836 року Михайло Петренко вступив
до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати по
цивільному відомству. В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був
наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших
біографічних даних майже ніде немає. Не залишилося навіть його портрета.
Михайло Петренко — автор 19
поезій, надрукованих протягом 1841 — 48 років в харківських альманахах “Сніп”,
“Молодик”, “Южный русский сборник”. Є відомості,
що він написав п'єсу “Панська любов”, але вона не збереглась.
У зв'язку з підготовкою в
“Бібліотеці поета” видання творів Віктора Забіли та Михайла Петренка в одній
книзі завідуючий відділом Інституту літератури АН УРСР
доктор філологічних наук, професор С. А. Крижанівський 18 вересня 1959 року в
листі до автора цих рядків писав у Слов'янськ: “Чи не пощастило вам і вашим
товаришам по інституту здобути які-небудь нові відомості чи розшукати якісь
нові твори М. Петренка? Поет був цікавий, талановитий, і просто прикро, що ми
так мало про нього знаємо. Чи не можна відшукати метричні книги, де записано
всі дані про його народження—уже б знали батька й матір, точну дату. А головне
— не знаємо, коли, чому і де померла людина... Я весь час думаю: а раптом щось
нове відкриється!”
Треба сказати, що за останні
роки, дякуючи літературознавцям, нащадкам поета, ентузіастам-краєзнавцям, деякі
білі плями в біографії М. Петренка тепер уже якоюсь мірою заповнені.
Велику пошукову й дослідницьку
роботу по вивченню життя поета в Слов'янську провів студентський гурток
книголюбів, яким […] керує ветеран педагогічної праці
Слов'янського педінституту Надія Митрофанівна Корнієнко. Вона розповідає:
— Пошуками свідчень про Михайла
Петренка в Слов'янську гуртківці займаються давно. Першим відгукнувся археолог Абрамов Андрій Іванович — добрий знавець минувшини міста. Він
підказав, що з роду поета в Слов'янську жила тоді правнучка Світлана Антонівна
Петренко, а в Краматорську — теж родич поета — Антон
Костянтинович Петренко. Від них ми й записали ряд цікавих, на нашу думку,
фактів. Вони стосуються безпосередньо батька поета і років дитинства та юності
самого Михайла:
“Між річками Торець і Бакай
знаходився колись вигін. Саме там, за рішенням сходу міщан Слов'янська, 10
березня 1809 року безземельному дворянинові Миколі Гавриловичу Петренку, тоді
ще не жонатому, було відведено три десятини землі. Цей куточок опісля стали
називати хутором Торецьким. Тут і почав господарювати Микола Гаврилович...”
Зазначу, що ленінградський
письменник і шевченкознавець П. Жур у книзі “Третья встреча” підтверджує, що “М. Н. Петренко происходил из личных дворян *. В г. Славянске за ним и
другими наследниками числилось два дома и при
них четыре души крестьян”. (* “Личный дворянин” — на відміну від природженого, успадкованого
дворянства, давалось чиновникам 14-го — 9-го класів (за Петровським табелем про
ранги) без права спадкоємства. Таким чином Михайло Петренко вже не був
дворянином.)
Розповідають, що батько поета був
людиною м'якої вдачі, прекрасним рибалкою і мисливцем. Любив природу, але
господарювати не вмів. Та й землі було мало. Одружився. Зростала сім'я. Разом з
нею зростала й матеріальна скрута. Михайлів батько був змушений орендувати
землю у заможного купця Марченка, який у центрі міста мав дві великі крамниці.
Тут Марченко допомагав своєму
орендатору продавати вирощений урожай з баштану.
Хлопчик Михайло, за розповідями
родичів, ріс тихою і лагідною дитиною. Любив самотність. Купець Марченко порадив батькам віддати хлопця до школи. Взимку, коли
снігові замети відгороджували хутір від міста, Михайло жив у Марченків. Чудова
природа була тим оточенням, у якому формувалась поетична натура хлопця. Пізніше
він присвятив рідному місту цикл віршів “Слов'янськ”, у якому, за словами
критика Г. Нудьги, поет “радісно говорить про красу земного життя, про розкішні
сади і луги навколо міста”. Ця любов з особливою силою проявилася, коли Михайло
навчався в університеті.
Проте з Слов'янськом пов'язані не
лише його радощі, але й особисте горе. За переказами, що їх зібрали студенти,
тут він пережив гіркоту нещасливого кохання до Галі — доньки купця Марченка.
Про шлюб юнака з бідної сім'ї з багатою дівчиною годі було й думати. Тим часом
батьки одружують Галю з багатим і знатним нареченим і вона нібито виїхала з ним
за кордон. Під впливом цього Михайло Петренко пише вірші про нерозділене
кохання, які зараз літературна критика цілком слушно розцінює як
автобіографічні.
Про самого поета і рід Петренків
розповіла у своєму листі, який знаходиться у Слов'янському краєзнавчому музеї, правнучка
поета по сину Миколі Наталя Борисівна Шептій. В Харківському обласному архіві
вона зробила копію рапорту виконуючого обов'язки стряпчого Вовчанського повіту
Михайла Миколайовича Петренка від 31 травня 1848 року, у якому він просив
Харківського губернського прокурора надати йому відпустку, оскільки він одержав
“третье известие, что болезнь матери моей усилилась и что
если я не явлюсь к ней немедленно, то в случае ее смерти, я должен буду
подвергнут невозвратимости потери”. Отже, незаперечним є те,
що Михайло Петренко спочатку служить у Вовчанську, а потім у
Лебедині. До речі, в листі подружжя Шептіїв говориться, що поет був одружений з
дворянкою Анною Миргородовою. У них
було двоє дітей, Микола і Людмила.
У листі автору цих рядків Шептії
пишуть, що молодший брат Михайла Петренка Олексій навчався в Харківській
губернській гімназії, але чомусь не закінчив її і пішов служити канцеляристом
спочатку Бахмутського повітового суду, Харківської судової палати, а з 1849
року — секретарем міської ратуші в Слов'янську за мізерну плату — 51
карбованець 48 копійок на рік.
Краєзнавець А. І. Абрамов писав мені також про те, що до війни він добре знав онука
поета по брату Павлу — Антона Костянтиновича Петренка, який спочатку жив на
дідівській садибі. Будівля згоріла. Натомість була збудована зовсім бідна
хатинка з хворосту й глини. Цієї хатини не стало під час війни, в 1942 році.
Ще один цікавий і дуже важливий
для характеристики поета факт наводить у листі подружжя Шептіїв: “Незабутньою
подією в житті Михайла Петренка було відвідання його в Лебедині Тарасом
Григоровичем Шевченком під час останнього приїзду на Україну в червні 1859
року. Це була зустріч побратимів по перу, у взаємній прихильності яких не можна
сумніватись”.
І, нарешті, про кончину поета.
Донецький критик Є. Волошко у вступній статті до книги “Донбасс: писатель и время” стверджує, що “автор знаменитої “Недолі” (“Дивлюсь я на
небо та й думку гадаю...”) український поет М. Петренко помер у рідному
Слов'янську...” А “Шевченківський словник” вперше в літературі вказує, що поета
не стало “не раніше 1864 року”.
Можливо, що котрісь з наведених
думок і фактів про М. Петренка викличуть заперечення або потребуватимуть
уточнень. Власне, цей виступ і переслідує саме таку мету. Час невблаганно
стирає минуле. І завдання полягає в тому, щоб якомога швидше переглянути місцеві
архіви, зібрати по зернятку спогади про М. Петренка і його нащадків, аби
доповнити творчу постать поета, адже своїми піснями він заслуговує на нашу
повагу і шану, “бо дати народу пісню — значить, у віках жити з ним, розмовляти
і ділитися своїми почуттями”.
І нарешті, останнє повідомлення.
У вересні 1987 року з нагоди 170-річчя славетного земляка у Слов'янську біля
однієї з найкращих нових споруд міста — центральної міської бібліотеки для
дорослих — відбувся багатолюдний мітинг на честь відкриття пам'ятної меморіальної
дошки. На ній викарбувано: “У 1817 році в Слов'янську народився український
поет-романтик XIX століття Михайло Миколайович Петренко”.
Іван
ОВЧАРЕНКО
“Донбас”.
— 1988. — № 4. — С. 96-97.
Книги автора в бібліотеці: