Карпенко-Карий Іван

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу
Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду
й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою.
Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту
обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття.
Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від
писарчука до секретаря міського поліцейського управління.

Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 —
1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера,
Герцена, з
економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом М. Кропивницьким
читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений
трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником
Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом
якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів, з класичної
літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.

1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині
утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І.
Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах Котляревського, Квітки-Основ'яненка,
Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському гуртку Тобілевич був і
керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п'єсами
Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.

Демократичні переконання Тобілевича
закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І. Михалевичем)
таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф.
Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації
революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось
перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г.
Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати
загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі
найактивнішу участь брав Тобілевич.

До першого етапу літературної
творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат
Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними
зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути
якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.

Наскільки щільно в житті Тобілевича
поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й
оповідання “Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака” (“Чабан”, 1883) він
подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто
винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було
вислано у травні 1884р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним
“злочинцям”. Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював
підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.

У 1886р. в Херсоні було видано перший “Збірник
драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми “Бондарівна” і
“Хто винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р. опубліковано “Наймичку”.
Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.

П'єси, створені Карпенком-Карим
протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке
видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам —
Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю
(“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) —
притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх
здирства, воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність,
духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається
дворянського звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане
вже не із засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з
прагненням сільської буржуазії до політично-правової рівності з дворянством.

Дві останні гіркі комедії — “Суєта”
(1903) і “Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто
продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність
їх до європейської нової драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п'єса
являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного
селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари
суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).

Навесні 1887р. І. Карпенкові-Карому було
дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р. він перебував на хуторі
“Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом
поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські
права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом П.
Саксаганським, у якій
до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У
1897р. він
складає “Записку до з'їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне
становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.

Написане Карпенком-Карим протягом
90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы
серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою створена
побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана,
1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також очевидна
моралізаторська тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх і покаяння”.
Певним дидактизмом позначена драма “Понад Дніпром” (1897).

На матеріалі історичного минулого,
осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити
українську драматургію, написано п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII
століття” (1893; підготовчим етапом було створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана
Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава
Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).

Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра
поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному
матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень
про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.

Трагедії Карпенка-Карого “Сава
Чалий”, так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні
глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.

І.
Карпенко-Карий
помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування;
поховано його на хуторі “Надія”.

Драматургія І. Карпенка-Карого
своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії,
піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у
своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України протягом
століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу далекого
минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами Твори
Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст
нової європейської драми.

Книги автора в бібліотеці: