Творчість Василя Земляка практично з
перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після
появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. 1971. №№ 1—3) письменник на
тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча
спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом
із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978p.
Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав упродовж небагатьох років
кілька видань.
Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь
Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 50-х років. За плечима,
в минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський
хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко
скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь
драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).
Як прозаїка непересічного В. Земляка помітили після появи друком двох його
повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі
українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя
колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно
освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони
поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з
«типовими» рисами так званої колгоспної прози.
Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й
своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний
Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже
досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів
війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно
з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й,
разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває
ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього
письменника.
Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його
інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд
сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного
дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного
сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але
при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери
мовлення й погляду на зображуваний світ.
Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його
творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в
себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет
цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки»,
третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити
задумане Землякові не судилося...
Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко
окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все,
втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з
пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова»
боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських
окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві
помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове,
друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не
випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить
відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка
Хороброго.
У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і
значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну
позицію — героїв, автора, читача.
Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності
адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально,
історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у
комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники —
Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині,
вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди.
Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку
й «філософ» Левко Хоробрий.
Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність
соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів,
розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим
Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його
(та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся
й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка,
що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як
живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної
«природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у
конкретно-історичній соціальній його характеристиці.
За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні
«побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з
погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні
домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного
перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне
з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві
описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.
Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя
Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в
нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально»
(мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й
у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне —
як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, — його
ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі.
І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий
шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в
народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові —
селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і
найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити
високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману:
«Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон...».
В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 —
1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора
Альєнде.
...В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла
своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за
обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним
колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.
Г. Сивокінь
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
Книги автора в бібліотеці: