Гофман Ернст

ГОФМАН, Ернст Теодор Амадей (Hoffmann, Ernst Theodor Amadeus; псевдонім як композитора: Йоганн Крейслер — 24.01. 1776, Кенігсберг - 25.06. 1822, Берлін) — німецький письменник і композитор.
У словнику «Deutsches Schriftstellerlexikon» (Weimar, 1961) видатний німецький письменник названий «універсальною особистістю в мистецтві» («universale Kiinstlerpersonlichkeit»). Дійсно, Гофман мав універсальні здібності в різних галузях мистецтва. Він був автором першої німецької романтичної опери, диригентом, професійним музичним критиком, музикантом і чудовим юристом. Вражає не те, як настільки різнопланові здібності могли поєднатися в одній людині, а те, що в кожній із галузей, зокрема і в юридичній, Гофман вирізнявся високою професійністю.
Народився Ернст Теодор Вільгельм Гофман — саме так його назвали при хрещенні — 24 січня 1776 р. у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі. Шлюб батьків був дивним. Батько — Крістоф Людвіґ Гофман (1736-1797) — служив адвокатом при прусському верховному суді в Кенігсберзі. Біографи зазначають, що він був людиною настрою, не цурався муз, але був схильний до пиятики. Матір — Ловіза Альбертина Дерфер (1747—1796) — була жінкою надзвичайно побожною, відлюдькуватою, зі схильністю до пієтизму. Подружнє життя цих цілковито різних людей супроводжувалося частими сімейними скандалами, які призвели врешті-решт до того, що через декілька років після народження сина батьки визнали за необхідне розірвати шлюб. Ернст Теодор Амадей разом з матір'ю переїхав у будинок Дерферів, де й проминули його дитячі та юнацькі роки. Матеріалів, котрі свідчили би про те, як жилося хлопчикові у бабусиному будинку, збереглося обмаль. Відомо, що матір не дуже піклувалася про виховання сина, не був ласкавим з племінником і дядько — Отто Вільгельм Дерфер. Єдиною людиною, від котрої хлопчик отримував хоч трохи любові і піклування, була тітка — Йоганна Софі Дерфер. Обстановка дерферівського дому позначилася на характері Гофмана. Він виростав досить замкнутою дитиною, важко сходився з людьми. Часто полишений на самого себе, він багато часу приділяв заняттям із музики. У 12 років Гофман вільно імпровізував на клавірі, органі, грав на скрипці і гамбі, вивчав теорію музики. Домашні заняття були доповненням до основної освіти, яку Гофман здобув, відвідуючи лютеранську школу, куди він вступив у 1781 р. (за ін. джерелами — у 1782 р.). Ректор школи Стефан Ванновський був великим прихильником учення «Північного мага», який проживав у Кенігсберзі, — Йоганна Георга Гамана (1730—1788). Ванновського особливо цікавила та частина вчення Гамана, в якій ішлося про особливе значення виховання і розвитку емоційної сфери людини через залучення її до мистецтва і, особливо, — музики. Можливо, саме тому в діяльності очолюваної Ванновським школи важливе місце займала музична підготовка вихованців, розвиток їхніх музикальних здібностей. Очевидно, вже у школі перед Гофманом вперше постало питання про вибір між продовженням сімейної традиції — Дерфери були юристами — і служінням мистецтву.
Але Кенігсберг був містом, яке навряд чи могло похвалитися особливою прихильністю до мистецтв. У колись вільному генуезькому місті престижними вважалися заняття науками серйозними та корисними, до яких належала і юриспруденція. У 1792 р. Гофман вступив на юридичний факультет Кенігсберзького університету, який закінчив у 1795 р. Вивчення юридичних наук не заважало музичним заняттям. Його вчителем музики був соборний органіст і композитор Крістіан Підбельський. Свого наставника Гофман через багато років увіковічнить в образі майстра Абрагама Дискова — турботливого опікуна прославленого кота Мурра. У Кенігсберзі Гофман вперше почув й оперу австрійського композитора В. А. Моцарта «Дон Жуан», музика котрого полонила його на все життя. Знаком особливого схиляння перед генієм Моцарта стало ім'я Амадей, яке вибрав для себе Гофман.
У Кенігсберзі Гофман зустрів і перше кохання. Об'єктом його поклоніння стала Дора Хатт, котра була старша від нього на 10 років. Гофман давав їй уроки музики і боготворив свою кохану. Саме образ Дори Хатт вгадується у героїні-баронесі із новели «Майорат», написаної значно пізніше. Перше кохання принесло Гофману більше страждань, аніж радості. Скандал, що вибухнув у кенігсберзькому товаристві, змусив Гофмана прийняти пропозицію з Ґлоґау. У 1796 р. він покинув Кенігсберг і до 1798 р. працював у суді міста Ґлоґау. Це були роки, сповнені важких розчарувань і пригніченості. Заняття юриспруденцією не приносили радості, перебування в товаристві дядька Йоганна Людвіга не відповідали його духовним запитам. Єдиним порятунком залишалися заняття мистецтвом. Саме у Ґлоґау відбулися важливі для Гофмана зустрічі. Тут він познайомився з Йоганном Самуелем Хампе, обдарованим музикантом, котрий, як і Гофман, змушений був служити чиновником. Дружба з Хампе пов'язувала Гофмана усе життя. Не менш важливою була й зустріч з художником Алоїзом Молінарі. Разом з ним Гофман розписував церкву єзуїтів у Ґлоґау, а через декілька років закарбував образ художника в новелі «Церква єзуїтів», яка з'явилася у збірці «Нічні оповідання». Склавши у червні 1798 р. іспит на референтарія, Гофман поїхав у Берлін. Шлях його пролягав через Дрезден.
Перший, берлінський, період життя Гофмана припав на 1798 — 1800 pp. Він, як і колись, працює в суді, але виконання чиновницьких обов'язків обтяжує його менше, ніж у Ґлоґау, оскільки молода прусська столиця намагалася не відставати від своїх старих європейських сестер. Взірцем для наслідування став Париж. У Берліні були театри, шуміли багатолюдні салони, в яких бурхливо обговорювали питання політики, події французької революції, велися розмови про мистецтво. Так, предметом обговорення у 1799 р. став роман Фр. Шлегеля «Люцинда», романтична історія про кохання. Бурхливе життя Берліна подобалося Гофману. Не полишав він і музичних занять, удосконалюючи своє вміння в Й. Ф. Рейхардта. Тут був написаний зінґшпіль «Маска» (1800). Гофман спробував домогтися постановки свого твору на сцені Національного театру, але керівник А.В. Іффпанд відхилив пропозицію молодого композитора. Перша спроба прориву на сцену зазнала невдачі. Але Гофман не полишив занять мистецтвом. Він копіював твори античних майстрів, удосконалювався в портретному живописі, відточував свою майстерність як розписувальник і... склав у 1800 р. іспит на чин асесора, після чого отримав направлення у м. Познань. Берлін Г. покидав з небажанням, але переведення у Польщу визволяло його з-під гніту дерферівської сім'ї.
1800—1802 pp. Гофман провів у Познані. У порівнянні з Берліном, це було тихе місто. Змушений займатися юриспруденцією, Гофман уважав обтяжливими ці обов'язки. Спостережлива людина, він не міг не помітити ставлення поляків до прусських чиновників, які заполонили Познань. Гофман, серед предків котрого були люди різних національностей, був чужий пруссацький націоналізм, тому коли доля звела його з чарівною полькою Михалиною Рорер-Тищинською, голубоокою і темноволосою Мішею, він, не вагаючись, повінчався з нею 26 липня 1802 р. Відтоді м'яка і терпляча Михалина стала вірним другом і опорою для Гофмана, розділивши з ним до кінця усі важенні випробування, яких у їхньому житті було чимало.
Шлюб з полькою, дочкою міського писаря, позбавленого місця через погане знання німецької мови, призвів до остаточного розриву із сім'єю Дерферів. Гофман не міг більше розраховувати на підтримку впливового дядечка. Непросте становище, в якому опинився Гофман, ускладнилося тим, що на бал-маскараді в 1802 р. він поширював карикатури, позначені дивовижною портретною схожістю з відомими у місті людьми. Автора карикатур виявили без особливих зусиль, і розправа з людиною, котра зважилася підірвати суспільну думку, не забарилася. Разом з юною дружиною Гофман змушений був покинути Познань.
Так вони опинилися у глухому містечку на березі Вісли — Плоцьку. «Ув'язнення» тривало з 1802 по 1804 pp. Найважчою у цей час була для нього відсутність культурної атмосфери. У листах до найближчої для нього людини Т. Г. фон Гіппеля Гофман повідомляв: «Мене захльостує дійсність». Намагаючись якось побороти почуття відчаю, він завів щоденник. Записи, зроблені ним, свідчать про наполегливі спроби Гофмана прорватися крізь «архівну порохняву» до висот мистецтва. Сторінки щоденника ряботять міркуваннями про музику В. А. Моцарта, И. Гайдна, Л. ван Бетховена, розповідають про спроби Гофмана в написанні власних творів. Але найчастіше трапляються записи: «Звичайний день», «Dito чорний день» і вигук відчаю: «Я залишаюся скніти — я забутий!» Саме у плоцькому «засланні» в Гофмана викристалізувалося бажання звернутися до літературної праці. 17 листопада 1803 р. він записав: «А тепер я хочу написати книгу». Покидаючи містечко на Віслі, Гофман востаннє відвідав Кенігсберг, зустрівся зі своїм другом Гіппелем, разом вони планували поїздки в Італію, яким так і не судилося здійснитися. Тут же Гофман дізнався про смерть своєї першої коханої Дори Хатт. Поїздка виявилася сумною, але попереду чекала Варшава, куди Гофман отримав призначення.
1804—1807 pp. він провів у Варшаві. Службові обов'язки, як і раніше, забирали чимало часу, але Гофман міг впоратися з ними швидко, тому цілком присвячував своє дозвілля заняттям музикою. Наприкінці 1804 р. він закінчив двохактний зінгшпіль «Веселі музиканти», поклавши в основу текст романтика К. Брентано, а 6 квітня 1805 р. відбулася прем'єра. Через рік на сцені Варшавського театру був поставлений ще один зінгшпіль — «Непрохані гості, або Канонік з Мілана «. У Варшаві побачили світ і п'ять сонат Гофмана. Із «місцевого музичного дилетанта» Гофман саме тут перетворився в одну з помітних постатей у музичному світі, здобув визнання широкої публіки. У Варшаві розкрилися не лише композиторські здібності Гофмана, а й його співацький талант, диригентський дар. Уперше за диригентським пультом варшавська публіка побачила Гофмана 3 серпня 1806 р. під час відкриття палацу Мнішків.
Варшавський період був, мабуть, одним із найгармонійніших у житті Гофмана. Він, як і раніше, удосконалював знання італійської мови, згодом досконало опанувавши її; розписував палац Мнішків, працював над першими музичними статтями, відкрив для себе дивовижний світ романтичної літератури, а в липні 1805 р. у Гофмана народилася дочка Цецилія. У листі до Т. Г. фон Гіппеля 26 вересня 1805 р. Гофман повідомив: «...Музи все ще ведуть мене життям як святі хоронительки та покровительки, їм віддаюся я цілком...». Відносно спокійне існування Гофмана у Варшаві було порушене вторгненням армії Наполеона. У 1807 р. Гофман втратив роботу, змушений був змінити квартиру, але коштів не вистачало, і його сім'ю обсіли злидні. У квітні 1807 р. Гофман захворів нервовою лихоманкою, спричиненою, мабуть, усіма попередніми турботами. Хвороба перебігала важко, але після одужання Гофман вирушив у нові мандри — спочатку у Познань, де були його дружина та дочка, а потім у Берлін. Відтоді постійним супутником Гофмана стали злидні, і сам капельмейстер висловився про своє становище як про «справді безвихідне...». Берлінська зима 1807—1808 pp. принесла Гофману трагічну звістку про смерть дочки, важку хворобу дружини, у ці місяці він спізнав голод, його мучили приступи нервової лихоманки. Становище ставало безнадійним, і, щоб вижити, Гофман змушений був покинути Берлін. Йому запропонували посаду капельмейстера в театрі Бамберга.
1 вересня 1808 р. Гофман прибув у Бамберг, де йому судилося пробути до 1815 р. Посівши місце капельмейстера в театрі, що перебував у досить жалюгідному стані, з притаманним йому ентузіазмом Гофман взявся до справи. Тут він закінчив і поставив опери «Кохання та ревнощі», «Напій безсмертя», написав музику до трагедії З. Вернера «Хрест над Балтикою», розпочав роботу над оперою «Ундіна». Всього у бамберзький період він створив бл. 32 великих і малих творів. У Бамберзі Гофман відкрив школу співу, як критик, співпрацював зі «Всезагальною музичною газетою», опублікувавши в ній у 1809 р. новелу «Кавалер Глюк».
Але до літературної діяльності Гофман, як і раніше, ставився спокійно. У листі до редактора «Всезагальної музичної газети» Ф. Рохліца від 29 січня 1809 р. він надав йому цілковиту свободу у редагуванні новели і зауважив: «Я безмежно далекий від будь-якого письменницького марнославства».
Доказом віртуозного володіння словом і дивовижно тонкого розуміння музичного мистецтва були блискучі музичні рецензії Гофмана, які з'явились у «Музичній газеті». Маючи, безсумнівно, здібності до різних видів мистецтва, Г. найвище цінував музику. Знайомлячи читача з п'єдесталом сучасної музики, Гофман віддавав його Гайдну, Моцарту і Бетховену, вбачаючи у цих композиторах найяскравіших виразників романтичних тенденцій у музиці.
Перебування Гофмана у Бамберзі було ознаменоване й зустріччю з Юлією Марк, до котрої він пережив велике і сильне почуття. Як і історія з Дорою Хатт, захоплення Юлією Марк принесло більше страждань, аніж радості. Як тільки почуття капельмейстера до своєї учениці стали відомі у добропристойному бюргерському сімействі, батьки Юлії поспіхом видали дочку заміж. 20 грудня 1812 р. Юлія покинула Бамберг, і після її від'їзду Гофман занотував у щоденнику, що в місті зробилося «огидно, паскудно і порожньо». Але саме з образом Юлії пов'язаний задум таких творів Гофмана, як «Життєва філософія кота Мурра « і «Крейслеріана», про що свідчить запис 8 лютого 1812 р. у щоденнику: «Спостереження над самим собою — постійні думки (КТХ) можуть перетворитися в нав'язливу ідею! Музичний роман».
Після від'їзду Юлії Гофман повернувся до праці над першою романтичною німецькою оперою «Ундіна», лібрето до якої написав Фуке. Творчість, як і раніше, залишалася єдиним засобом, який допомагав відволіктися, щоб змалювати «строкатий світ», що тіснився в голові художника і вимагав утілення. Перебування в Бамберзі ставало все обтяжливішим, 21 квітня 1813 р. Гофман покинув місто, попередньо уклавши з Кунцом першу угоду на видання своїх літературних творів.
Спочатку Гофман з дружиною ненадовго затримався у Дрездені, а тоді відправився у Лейпциг, де на нього чекала серйозна робота в театрі і де розгортався заключний акт наполеонівської епопеї. Здається, що життя Гофмана перебувало в якійсь фатальній залежності від наполеонівських планів. Війська французького імператора змусили його покинути Варшаву, прирекли на голодне існування в Берліні і, корчачись у передсмертних муках, наздогнали в диліжансі, що прямував у Лейпциг. І хоча через воєнний час театральні справи йшли погано (щоденник, 8.06.1813), Гофман перебував у доброму настрої. Він продовжував працювати над оперою «Ундіна», виступав як диригент, отримав від Кунца перші віддруковані аркуші збірки «Фантазії в манері Камо», писав продовження «Магнетизера», статтю «Поет і композитор».
25 серпня 1813 р. Гофман «зустрівся» з Наполеоном, котрий після поразки під Дрезденом переїжджав міст. Могутнім поштовхом до творчості для Гофмана стала перемога над французами. 26 листопада 1813 р. Гофман розпочав працювати над «дрезденською казкою» «Золотий горнець» («Der goldene Topf', 1814). Дрезденський період життя остаточно визначив літературні плани Г. У 1814 р. його друг Т. Г. фон Гіппель домігся для Г. місця в Берліні, і 24 вересня 1814 р. Гофман покинув Лейпциг, а через два дні він прибув у Берлін і поселився в гостиниці «Золотий орел». Тут Гофман особисто познайомився з Ф. Горном, Л. Тіком, А. фон Шаміссо, К. Брентано, художником Ф. Фейтом, з Фуке. Незабаром Гофман став душею товариства, названого «Serapionsabende». Друзі збирались раз на тиждень в кав'ярні Мандерле на Унтер-ден-Лінден, і Гофман читав свої твори. Першими були прочитані «Пригоди в Новорічну ніч», з яких, якщо не брати до уваги новели «Кавалер Глюк», написаної раніше, розпочинається берлінський цикл оповідань, що принесли Гофману літературну славу.
Уперше в «Новорічній ночі «та «Епізоді з життя трьох друзів», а потім у «Лускунчику і Мишачому королі» (1861), «Безлюдному будинку», «Виборі нареченої», «Помилках», аж до фіналу в «Наріжному вікні» Гофман показав читачеві обширну панораму життя великого міста, створив блискучу галерею образів. Цим берлінським оповіданням притаманні дивовижне переплетення точних і влучних замальовок дійсності з фантазією і гротеском — характерною особливістю гофманівської розповіді.
1 липня 1815 р. Гофман поселився у квартирі на Гаубенштрасе, 32, що на Жандармському ринку. Берлін не був містом, архітектурна краса якого могла би полонити шанувальника мистецтв Гофмана, але капельмейстер К., як відрекомендував Фуке Г. на одному з вечорів, у Берліні опинився в центрі літературного життя, «в оточенні друзів мистецтва». Вперше за багато років вимушених блукань у нього з'явилася надія нарешті знайти постійне пристановисько. Але жити літературними заробітками Гофман і надалі не міг, а через те був змушений повернутися до юридичної діяльності. Він працював у кримінальному суді, із завидною для чиновників віртуозністю і професійністю виконуючи свої обов'язки. Дилетанства Гофман не терпів ні в чому.
З серпня 1816 р. у Берліні з великим успіхом була здійснена постановка опери Гофмана «Ундіна». Розкішні декорації до опери були виготовлені Шинкелем, головну партію виконувала чарівна Йоганна Еуніке, останнє кохання маестро. Публіка нагородила автора першої німецької романтичної опери бурхливими оваціями, Г. був безмежно щасливий і розчулений. Це була одна з поодиноких його «зоряних годин». Гофмана визнали як композитора.
Але зростала й кількість літературних творів. У Берліні він написав роман «Еліксир диявола» («Die Elexiere des Teufels»), новели «Піщана людина», «Церква єзуїтів», які увійшли у збірку «Нічні оповідання» («Nachtstucke», 1817). Поетичне слово стало для Гофмана основним способом вираження власного «я», єдиним засобом втілення свого ставлення до навколишнього світу та його мешканців. У Берліні Гофман опинився на вершині літературної слави. Його твори публікували в альманахах «Уранія» і «Нотатник кохання та дружби», він писав для «Берлінського кишенькового календаря» і «Нотатника компанійських розваг». Прибутки зростали, але їх ледве вистачало на відвідини винарні у Лютера і Вагнера, де, починаючи з осені 1817 р., Гофман став завсідником.
Робота в апеляційному суді, величезна письменницька праця, постійна нічна гульня не могли не позначитися на і без того немічному здоров'ї Гофмана. Навесні 1818 р. він важко захворів, перебуваючи впродовж декількох тижнів на межі життя та смерті. Після цієї надзвичайно важкої загальної кризи повернувся до тем «Крейслеріани» і «Золотого горнця». Доказом перемін у художньому мисленні Гофмана може слугувати сатирична казка «Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер» («Klein Zaches genannt Zinnober», 1819), якій притаманний сильний сатиричний пафос.
Історія про маленького виродка Цахеса розвінчувала побут і звичаї карликових князівств, які ще існували в Німеччині, претендуючи на значну вагу в найрізноманітніших аспектах життя, хоча перетворилися в історичний анахронізм; попереджувала про небезпеку самодурства і деспотизму, які пронизали усі сфери сучасної автору дійсності. Але Цахес і його князівство, звичаї, які панують у ньому, не були лише німецьким явищем. Гофман з дивовижною майстерністю сатирика і чудового знавця людської психології зміг показати убивчу владу глупоти, страшні наслідки знавіснілого та безпринципного кар'єризму. Як і в творах, написаних раніше, страшному світові Цахеса протиставлений світ мистецтва і любові, втіленням якого є поет Бальтазар. Саме він нехтує думкою двору і, ведений коханням до Кандіди, розвінчує Циннобера. Гофман вірив у велику силу мистецтва, і його перемога на сторінках казки про виродка Цахеса можлива, але автор надто добре знає, що у світі людей усе значно складніше. Цим пояснюється й іронічний фінал твору.
У житті Гофман стрімко наближався до трагічного фіналу. У 1919 р. він знову захворів. У липні разом із дружиною він єдиний раз у житті, перервавши працю над «Серапіоновими братами» і першим томом «Життєвої філософії кота Мурра», поїхав на два місяці в Сілезію, щоби поправити здоров'я. Ці дні, проведені на курортах в Хіршберзі та Вертбрунні, він пізніше прославив у вигаданих «Листах із гір». Вони освітлені спалахом останнього кохання в житті Г. до прекрасної співачки, чудової виконавиці партії Ундіни в опері капельмейстера Крейслера — Йоганни Еуніке.
У вересні 1819 р. Гофман повернувся в Берлін. У цьому ж місяці вийшов друком другий том «Серапіонових братів «(«Die Serapions-Briider») і новела «Мадмуазель де Скюдері»(«Das Fraulein von Scudery», 1819). Цей твір приніс Гофману найбільший письменницький успіх. У ці дні здавалося, що нарешті перед Гофманом світле і надійне майбутнє, але цим надіям не судилося здійснитись.
Німеччина вступила в період ретельно спланованої боротьби з «демагогами» і «звідниками народу», так називали тих, хто не поділяв зростаючих імперських амбіцій прусського уряду. Незважаючи на жорстокий ідеологічний тиск, Гофман з професійним блиском захищав людську гідність своїх підопічних. Влада змушена була визнати справедливість судових висновків Гофмана, але змиритися з присутністю чесного судді з незалежними поглядами на людську гідність було вже понад її сили.
Влада вирішила розправитися з письменником-сатириком, доклавши чимало зусиль для того, щоби звинуватити його у розголошенні державної таємниці в романі «Володар бліх» («Meister Floh», 1822), який готував до публікації франкфуртський видавець Вільманс. Влада не церемонилась із засобами, не бентежило її і те, що Гофман перебував у важкому стані, вже не міг обходитися без сторонньої допомоги. День і ніч біля ліжка чергували дружина і друзі письменника. Як тільки Гофману трохи ставало краще, він диктував свої оповідання. В останні місяці життя він закінчив оповідання «Майстер Йоганн Вахт», розпочав новелу «Ворог», у першій половині квітня продиктував новелу «Наріжне вікно», своєрідний літературний маніфест пізнього Гофмана, фінал «Володаря бліх». 25 червня близько 11 години ранку Гофман помер. Через три дні його тіло «тихо і непомітно» поховали на новому кладовищі перед Галльською брамою в Берліні. Скромний пам'ятник було встановлено на кошти друзів.
Творча спадщина Гофмана обширна і різноманітна, власне літературна її частина представлена творами різних жанрів: це романи, новели, казки, лібрето, які маестро писав до своїх музичних творів, есе, критичні статті, Перші спроби пера дослідники датують 1795 роком. Є свідчення, що того ж року Гофман працював над втраченими романами «Корнаро, мемуари графа Юліуса фон С.» і «Таємнича».
Першим твором, який вийшов друком, була новела «Кавалер Глюк» («Ritter Gluck», 1809), яка відкривала збірку у 2-х томах «Фантазії в манері Калло» («Fantasiestiicke in Callot's Manier», 1814—1815). Героєм новели є музикант, а зміст її складають роздуми Гофмана про музику, її місце в житті. Вибір «музичної теми» для першого твору в Г. пояснюється не лише закоханістю автора у цей вид мистецтва, а й тим, що творець образу кавалера Ґлюка цілком поділяв погляди романтиків на те, що музика — найроматичніше з усіх мистецтв, «оскільки її сфера — безмежна».
Новела має підзаголовок «Спогад 1809». Поштовхом до написання твору став начебто реальний випадок у житті Гофмана, коли до нього, завсідника кафе Клауса і Вебера в Берліні, якось підійшов незнайомець. Поміж ними зав'язалася розмова про музику, про те, наскільки мало справжніх виконавців і шанувальників цього мистецтва. Розмова тривала довго, а потім не-знайомець запросив Гофмана до себе в гості, де віртуозно виконав фінальну сцену з опери Ґлюка «Арміда» за цілковито чистими нотними листами. Коли ж Гофман захотів дізнатися ім'я маестро, то у відповідь почув: «Я — кавалер Глюк».
Музична тема є центральною і в новелі «Дон Жуан» («Don Juan», 1812), яка має підзаголовок «Нечуваний випадок, що трапився з якимось мандрівним ентузіастом». Трагічна історія актриси, яка блискуче виконала партію донни Анни у відомій опері Моцарта, химерно поєднується з тонким і професійним прочитанням геніального твору австрійського композитора. Автор пропонує свою інтерпретацію постановки опери Моцарта. Для Гофмана безсумнівно, що справжнє осягнення мистецтв доступне лише творцям мистецтва. Опинившись у «ложі для приїжджих №23», герой новели отримує можливість при «примарному світлі свічок» поринути в реальний і фантастичний світ театру. Сила уяви змушує прокинутися душі інструментів, знову викликати до життя «чудовий витвір божественного майстра». У спорожнілому після постановки опери залі герой знову переживає зустріч із мистецтвом, у якому, на думку автора, є життя, вираження найзаповітнішого, того, що «зачинене у сховах душі і не може бути висловлене словами». Вже в новелі «Дон Жуан» Гофман висловлює міркування про те, що слугування мистецтву вимагає від його жерців цілковитої самовіддачі. Лише художнику, за термінологією Гофмана, ентузіасту, дано вивищитися над світом заяложеності та буденності, у якому панує розрахунок і здоровий глузд.
Практично в усіх творах Гофмана присутня тема художника, ентузіаста. Але найкращими сам автор вважав два з них — казку «Золотий горнець « і роман «Життєва філософія кота Мурра» («Lebensansichten des Katers Murr nebst fragmentarischer Biographie des Kapellmeisters JohannKreisler», 1820-1822).
Казка «Золотий горнець. Казка нових часів» («Der goldene Topf. Marchen aus neuen Zeiten», 1814) завершує цикл «Фантазії в манері Калло». В історії студента з Дрездена — Ансельма переплітаються реальність і вигадка, дійовими особами поряд з конректором Паульманом, надвірною радницею, реєстратором Геєрбрандом, голубоокою Веронікою є золотаво-зелена змійка Серпентина, князь духів Фосфор, житель чарівної країни Атлантиди — Саламандр, архіваріус Ліндхорст. Дія казки розгортається то на вулицях Дрездена, то в знаменитих Лійкових купальнях, то в таємничому саду архіваріуса, то в домі на Новому рийку, то в чудовому і таємничому царстві Атлантиди.
Звернення Гофмана до казки не було випадковим. Саме казка — цей жанр, який, на думку романтиків, яку поділяв і Гофман, дає можливості для польоту фантазії, основою якої, за переконанням письменника, є реальне життя, через те після заголовка йде уточнення «Казка з нових часів». Справді, в цьому творі можна знайти чимало прикладів дивовижного життєлюбства, масу деталей, які свідчать про спостережливість і чудову психологічну майстерність Гофмана. Око художника відзначає щучого кольору піджак студента Ансельма, виявляє дивну схожість поміж конректором Паульманом і пугачем зі саду архіваріуса, маленьким незнайомцем у сірому плащі та папугою з того самого чарівного саду. Лише людина з талантом художника могла намалювати дивовижні картини казкової Атлантиди, у якій поселилися Ансельм зі своєю коханою Серпентиною.
Гофман продемонстрував у казці блискучу майстерність у розкритті характеру через деталь, жест, репліку. Так, для прийняття Веронікою остаточного рішення, кому віддати свою руку і серце — Ансельму чи Геєрбранту, виявляється достатньо новини про те, що останній отримав титул надвірного радника. У реальному світі не можуть конкурувати поетичне обдарування студента Ансельма і посада радника. Для пані надвірної радниці важливіший титул, який забезпечує становище в суспільстві.
Прикметною рисою казки «Золотий горнець» є наявність дуже хиткої межі поміж світом фантазії та світом реальним. У світі дійсному відбувається багато дивних подій, автор навіть робить спробу пояснити ці події, але вони лише посилюють відчуття фантастичності всього, що відбувається.
Цикл «Фантазії в манері Коало» став декларацією своєрідної творчої манери Гофмана, яку він спробував осмислити в нарисі «Жак Калло «. Взірцем для Гофмана стала творчість французького художника XVII ст. Жака Калло, котрий прославився своїми гротескними гравюрами. Твори художника зачарували німецького письменника тим, що в них усі образи, почерпнуті з повсякденного життя, постають перед глядачем не як дзеркальне відображення, а проводяться через свідомість художника, його романтичний світ.
Сформульовані і реалізовані у «Фантазіях в манері Калло» принципи, отримали подальший розвиток і в творі «Крихітка Цахес», написаному після важкої хвороби. У цьому творі (з авторським жанровим означенням «казка») помітне посилення сатиричного первня, конкретизація соціальних узагальнень. Гофман розповідає читачеві історію дивовижного правителя одного з карликових німецьких князівств, оповідає про долю студента Бальтазара, котрий ревно оберігає казковий світ природи та поезії від вторгнення вульгарності та повсякденності. У «Крихітці Цахесі» Гофман зміг показати, яку небезпеку несе в собі необмежена влада, яка породжує масовий психоз, параліч здорового глузду. У цьому творі Гофман устами чиновника Пульхера, котрий постраждав від влади Циннобера, намагається пояснити феномен Цахеса. Багатство і людська глупота, зневажання законів природи і краси призводять до диктатури глупоти і банальності. Пошуками засобів розвінчування і боротьби зі смертельною для всього повсякденністю позначені пізні твори Гофмана: «Життєва філософія кота Мурра», «Володар бліх». Останнім твором, який написав Гофман, а вірніше, вже продиктував, була новела «Наріжне вікно» — це була нова естетична програма, втілити яку Гофман уже не встиг.
Творча доля Гофмана була непростою, але йому поталанило ще за життя спізнати славу не тільки в себе на батьківщині, а й поза її межами.У Гофмана вчився знаменитий данський романтик А. Еленшлегер. Т. Готьє, В. Гюго, А. де Мюссе, А. Дюма і Ж. де Нерваль віддали данину духові Г. Про свою прихильність до Г. говорив Ш. Бодлер. У себе на батьківщині Гофман був поцінований Геббелем, Г. Келлером, Г. Гайне. У XX ст. Т. Манн, обираючи форму для свого роману «Доктор Фаустус», орієнтувався на «Життєву філософію кота Мурра». Поміж паломників у Країну Сходу Г. Гессе називає і Гофмана, у «Щоденниках» Ф. Кафки неодноразово зустрічається ім'я Гофмана.
В Україні до постаті Гофман звертався М. Бажан у поемі «Гофманова ніч» (1929). Його творчість досліджували Г. Чудаков, у вітчизняний час — С. Савченко, А. Шамрай та ін. Українською мовою окремі твори Гофмана переклали Є. Попович і С. Сакидон.
Л. Дудова

Книги автора в бібліотеці: