Виберіть автора за першою буквою його прізвища


Плетільниця солом’яних стільців

Історія/
рейтинг 0 (всього голосів: 0)

Опис книги:

Леонові Енніку
Це було наприкінці обіду з нагоди відкриття полювання в маркіза де Бертана. Одинадцять мисливців, вісім молодих жінок і місцевий лікар сиділи навколо великого освітленого стола, заставленого квітами та фруктами.
Заговорили про кохання, й виникла палка суперечка, одвічна суперечка про те, чи можна по справжньому любити раз чи багато разів. Одні наводили приклади людей, що за все життя мали тільки одне велике кохання. Інші пригадували тих, що кохали часто й пристрасно. Чоловіки здебільшого наполягали на тому, що кохання, як і хвороба, може багато разів уражати ту саму людину і в разі якихось перешкод може її й прибити. Хоч цей погляд і важко було б заперечувати, проте жінки – їхня думка спиралась більше на поезію, аніж на спостереження – твердили, що кохання, справжнє велике кохання, приходить до людини тільки раз, що воно подібне до блискавки, і що серце, якого воно доторкнеться, зостається відтоді таке порожнє, спустошене, випалене, що ніяке інше сильне почуття, навіть мрія, не може в ньому зародитися знову.
Маркіз, що кохав багато разів, швидко заперечив цей погляд.
– А я вам скажу, що можна кохати й кілька разів, віддаючись почуттю всією душею й розумом. Ви мені говорите про тих, що вмирали з кохання, й на основі цього твердите, що не можна покохати вдруге. А я вам відповім, що якби вони не вчинили такої дурниці – не вкоротили б собі віку, тим самим утративши всяку змогу знову покохати, – то вони видужали б і кохали б знову, завжди, до самісінької смерті. Бо закохані, немов п’яниці. Хто пив – той питиме, хто кохав – той кохатиме. Це справа темпераменту.
За арбітра було взято лікаря, старого паризького лікаря, що оселився на самоті серед полів, і попросили його з’ясувати свою думку.
Якраз він її і не мав.
– Як сказав маркіз, це справа темпераменту. Щодо мене, то я знав кохання, яке тривало п’ятдесят п’ять років, нітрохи не згасаючи з часом, і ввірвалося тільки зі смертю.
Маркіза заплескала в долоні.
– Це прекрасно. Про таке кохання можна лише мріяти! Яке щастя – п’ятдесят п’ять років жити, овіяному таким глибоким і сильним почуттям! Мабуть, щасливець, якого так ревно кохали, благословляв життя!
Лікар усміхнувся:
– Справді, пані, ви не помилились: кохали саме чоловіка. Ви його знаєте, це пан Шуке, містечковий аптекар. Ту жінку ви теж знаєте – це стара плетільниця солом’яних стільців, яка щороку бувала й у замку. Але я розповім докладніше.
Захват жінок підупав, і на їхніх гидливих обличчях було написано «пфе», немов кохання – доля тільки осіб ніжних і значних, єдино гідних викликати інтерес порядного товариства.
Лікар провадив далі:
– Три місяці тому мене покликали до цієї жінки, коли вона вже вмирала. Напередодні вона приїхала возом, який правив їй за домівку і якого тягла шкапа – ви її, напевне, бачили, – а за возом бігли двоє великих чорних собак, її друзі й вартові. Священик був уже там. Вона призначила нас виконавцями заповіту і, щоб нам з’ясувати свою останню волю, розповіла про все своє життя. Я не знаю нічого такою ж мірою незвичайного та гідного жалю.
Батьки її плели солом’яні стільці. Вона ніколи не мала домівки, збудованої на землі.
Зовсім маленькою вона вже мандрувала, обірвана, завошивлена, брудна. Звичайно спинялись де небудь на околиці, край канави. Воза випрягали, кінь пасся; собака спав, поклавши морду на лапи, а дівчина гасала по траві, поки в холодку придорожніх берестів батьки сяк так лагодили старі стільці з усього села. Не багато розмовляли в цій пересувній оселі. По кількох словах, потрібних, щоб вирішити, кому обходити садиби, вигукуючи відоме: «Лагодимо стільці!» – починали скручувати солому, сидячи поруч або одне проти одного. Коли дитина відходила надто далеко або починала бавитися з якимсь сільським хлопцем, батько сердито відкликав її: «Вернись но сюди, ледащо!» Оце тільки й було ніжних слів, які вона чула.
Коли дівчинка підросла, стали її посилати збирати сидіння дірявих стільців. Тоді в неї завелися подекуди знайомства з дітворою, але тепер уже батьки її нових друзів грубо кричали на своїх дітей: «Вернись сюди, пустуне! Нехай тільки побачу, що ти балакаєш з цими волоцюгами!»
Хлопці часто кидали в неї каміння.
Коли господині давали їй по кілька су, вона їх старанно ховала.
Якось – їй було тоді одинадцять років – вона, блукаючи цими краями, побачила за кладовищем маленького Шуке – він плакав, бо товариш забрав у нього два ліари. Її зворушили сльози маленького хазяйського сина, одного з тих дітей, що, на думку знедоленої дівчинки, мали бути завжди веселими й вдоволеними. Вона підійшла ближче і, взнавши причину горя, висипала в руку йому всі свої заощадження, сім су, які він, звичайно, й узяв, витираючи сльози. Тоді, нетямлячись від радості, вона зважилась його поцілувати. Уважно роздивляючись одержані гроші, хлопчисько не пручався. Бачачи, що її не проганяють і не б’ють, вона знову міцно, від щирого серця поцілувала його. Після чого втекла.
Що сталось у цій бідолашній голівці? Може, вона прихилилась до цього опецька тому, що подарувала йому все своє багатство, чи, може, й тому, що віддала йому свій перший ніжний поцілунок? Таємницю кохання однаково оберігають серця і дорослих, і дітей.
Цілі місяці вона марила про цей куток за кладовищем та про хлопця. В надії його побачити знову вона обкрадала батька, уриваючи якийсь гріш то тут, то там, на лагодженні стільців чи купівлі провізії.
Коли вона прийшла знову, маючи в кишені два франки, то змогла тільки мимохіть подивитися на маленького чепурного хлопчика, що сидів за вікном батькової аптеки, поміж червоним бутлем та скляною посудиною з солітером.
Вона ще більше покохала його, захоплена, розчулена, приваблена пишнотою підфарбованої води, апофеозом блискучого кришталю.
Вона зберегла цей незабутній спогад і, зустрівши хлопчика через рік, коли він грався в кульки з товаришами за школою, кинулась на нього, схопила в обійми й стала так шалено цілувати, що він заревів з переляку. Щоб його заспокоїти, вона віддала йому всі свої гроші: три франки й двадцять сантимів, цілий скарб, який він розглядав, витріщивши очі.
Він узяв ті гроші й дозволив пестити себе, скільки їй хотілось.
Протягом чотирьох років вона висипала йому в долоні всі свої заощадження, які він сумлінно ховав у кишеню, дозволяючи за це цілувати себе. Одного разу вона дала йому тридцять су, іншим разом – два франки, ще якось – лише дванадцять су (вона плакала з досади й жалю, та рік був поганий), а останнього разу – п’ять франків, велику круглу монету, і він сміявся задоволений.
Вона думала тільки про нього, а він також з якоюсь нетерплячістю чекав, коли вона повернеться; ледве побачивши її, біг назустріч, і серце в дівчинки починало кидатися в грудях.
Потім він зник, його віддали до колежу. Про це вона дізналася, хитро розпитавши. Далі, вдавшись до тонкої дипломатії, почала просити батьків, щоб ті змінили свій маршрут і приїхали сюди під час канікул. їй пощастило досягти свого аж через рік. Отже, вона не бачила його два роки й ледве впізнала його, так він змінився, виріс, покращав і став такий показний у своєму мундирі з золотими ґудзиками. Він удав, ніби не бачить її, й гордовито пройшов повз неї.
Дівчинка проплакала два дні й відтоді дуже страждала.
Вона приїздила щороку; проходила повз нього, не зважуючись його й привітати, а він не вшановував її навіть поглядом. Вона кохала його до нестями. Вона сказала мені: «Його самого я лише й бачила на землі, пане лікарю, я навіть не помічала, чи є ще інші чоловіки».
Батьки її померли. Вона продовжувала їхнє ремесло, але, замість однієї собаки, взяла двох, двох страшних собак, яких ніхто не зважувався зачіпати.
Повернувшись одного разу в це село, де лишилося її серце, вона помітила вродливу даму, що виходила з аптеки Шуке під руку з її милим. То була його жінка – він одружився.
Того ж вечора вона кинулась у ставок, що на площі біля мерії. П’яний нічний гультяй витяг її й відніс до аптеки. Молодий Шуке вийшов у халаті, щоб її оглянути і, нібито не впізнавши, роздяг, розтер і тоді сердито сказав: «Та це ж божевілля! Не робіть більше таких дурниць!»
Цього було досить, щоб вона видужала! Він говорив з нею! Вона довго почувала себе щасливою.
У винагороду за свої турботи він нічого не захотів узяти, хоч вона будь що намагалася йому заплатити.
Отак минуло все її життя. Вона лагодила стільці й марила про Шуке. Щороку вона бачила його за вікном аптеки. Вона завела звичку купувати в нього запаси домашніх ліків. Отож бачила його близько, розмовляла з ним і, крім того, давала йому гроші.
Як я вам уже сказав, вона померла навесні. Розповівши мені цю сумну історію, вона попросила мене все, що заощадила за своє життя, віддати тому, кого так покірно кохала: адже вона працювала тільки для нього, навіть голодувала, аби тільки щось відкласти й мати певність, що принаймні хоч раз, як вона помре, він подумає про неї.
Вона віддала мені дві тисячі триста двадцять сім франків. Коли вона упокоїлась, я залишив двадцять сім франків священикові на похорон, а решту забрав з собою.
Наступного дня я пішов до подружжя Шуке. Вони саме кінчали снідати, сидячи одне проти одного, обоє гладкі й червоні, пихаті й задоволені, від них тхнуло аптечним духом.
Мене запросили сісти й почастували вишнівкою, я випив і розчулено почав розповідати, певний, що вони зараз пустять сльозу.
Зрозумівши, нарешті, що його кохала ця волоцюжка, ця плетільниця солом’яних стільців, це перекотиполе, Шуке аж підстрибнув з обурення, ніби вона кинула тінь на його репутацію, вкрала повагу чесних людей, особисту честь, дорожчу йому за все життя.
Дружина роздратовано, як і він, повторювала: «Жебрачка! Жебрачка!» – не знаходячи інших слів.
Він підвівся й почав ходити великими кроками позад столу, його аптекарська шапочка зсунулася на одне вухо. Він бурмотів:
– Чи це ж годиться, пане лікарю? Яка жахлива річ для чесної людини! Що робити? О! Якби я знав про це ще за її життя, я прохав би жандармів арештувати її й запроторити до в’язниці. Звідти вона не вийшла б, запевняю вас!
Наслідки мого побожного вчинку мене приголомшили. Я не знав, що робити, що казати. А втім, доручення треба було виконати до кінця. Я сказав:
– Вона заповіла віддати вам свої заощадження – дві тисячі триста франків. Але оскільки моє повідомлення було вам, очевидно, дуже неприємним, то, може, краще віддати ці гроші бідним?
Подружжя глянуло на мене, задубівши з несподіванки.
Я вийняв з кишені мізерні гроші – з усіх країв і всіх номіналів, золото впереміш з мідяками, – й спитав:
– Як ви вирішите?
Перша заговорила пані Шуке:
– Ну, коли це остання воля цієї жінки, то, мені здається, нам важко відмовитись.
Чоловік трохи зніяковіло підтримав:
– Ми могли б за ці гроші купити щось нашим дітям.
Я сухо сказав.
– Воля ваша.
Він відповів:
– То давайте, як вона вам це доручила; ми знайдемо спосіб пустити їх на якесь добре діло.
Я віддав гроші, попрощався й вийшов.
Другого дня Шуке прийшов до мене й гостро сказав:
– Адже вона… ця жінка лишила тут ще й свого возика. Що ви з ним зробите?
– Нічого. Беріть його, коли хочете.
– Гаразд, це мені підходить: я зроблю з нього курінь на своєму городі.
Він збирався йти. Я покликав його:
– Вона лишила ще стару шкапу й двох собак. Може, ви візьмете їх?
Він спинився, вражений.
– Та що ви! Тільки цього ще бракувало! Що мені з ними робити? Розпорядіться ними на свій розсуд.
Він засміявся, далі подав мені руку, і я її потиснув. Що ви хочете? Не можна лікареві з аптекарем в одній окрузі ворогувати.
Я лишив собак у себе… Священик, у якого був великий двір, узяв коняку. З воза Шуке зробив собі курінь, а за гроші купив п’ять облігацій залізниці.
Оце єдине глибоке кохання, що я зустрів за все життя.
Лікар замовк.
Тоді маркіза зі слізьми на очах зітхнула:
– То правда, тільки жінки вміють кохати!

Скачати книгу:

Сучасні технології дозволяють вмістити на маленькому девайсі багато електронних книг і читати їх практично в будь-якому місці будь-коли. Для того щоб насолоджуватися літературним твором не потрібно більше шукати книги по бібліотеках, достатньо просто заглянути в інтернет і завантажити необхідний текст. На сайті зібрана література у форматах: jar,jad,txt,fb2,epub,doc, зручних для читання на мобільних пристроях(мобільних телефонах, смартфонах, кпк, планшетах, MP3-плеєрах, букрідерах). jar (Java ARchive) - це архівний файл, який можна використовувати в мобільних телефонах. В такому архіві можна закачати на телефон ігри, програми та книги. fb2 (FictionBook) - це формат електронних текстів у вигляді XML-документів, в яких кожен елемент і атрибут описується заздалегіть визначеним тегом. Правильно підготовлений електронний текст у форматі FictionBook містить в собі всю необхідну інформацію про книгу - структурований текст, ілюстрації, назву, рік видання, інформацію про автора. EPUB ( книга ) - це ZIP-файл, стиснутий особливим чином. Усередині цього архіву файли вмісту (у форматі XHTML), додаткові файли ілюстрацій, шрифтів і т. д., і обов'язкові допоміжні файли, які стандарт EPUB вимагає для опису книги.

Завантаження тексту...
Зачекайте будь ласка.
Не читайте з монітора комп'ютера, бережіть очі! Придбайте книгу, підтримайте автора та видавництво
[прибрати закладку]
[зробити закладку]

Дії з книгою

• Додати тег
додати

Після затвердження модератором тег з'явиться в списку тегів
• Додати до списку
додати

Додано до списку!
• Додати цитату
копіювати додати

Цитату збережено