Ще наприкінці 1894 – початку 1895 років у "Планах викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви" І.Франко писав, що "зрозуміння духовного життя даної епохи, зрозуміння її смаку, її духовних і літературних уподобань і ідеалів є головною метою дослідів над історією літератури" (Франко Іван. Зібр. творів: У 50-и т. – Т.41. – С.36). Відтак історик національної літератури, на його думку, має бути істориком духовності свого народу. Справді-бо, національний взірець духовної досконалості людини, національне розуміння чести, гідности, мети, смислу та цінности життя, історичні, соціальні, політичні, побутові звичаї роду й громади, уміння зробити правильний морально-етичний вибір на користь нації і бути йому послідовно вірним за найскладніших обставин та випробувань, культ краси, матері, України, презирливе ставлення до відступу від національних моральних, ідейних цінностей, зради їм і т.д., і т.п. – ті підстави духовного світу героя і національної літератури в цілому, які визначають основні грані її ідейно-тематичного змісту загалом та національної самобутності зокрема. На жаль, у підсовєтському літературознавстві ці ідеї І.Франка не просто не знайшли свого розвитку, вони, фактично, були заборонені.