Давно-давно жили два брати. От одного разу знайшли вони на дорозі дитятко й коника. Старший каже:
Нехай мені буде дитина й коник. А менший каже:
Ні, нехай мені.
І почали вони сваритися. Сварилися, сварилися, а тоді й кажуть:
Підемо до пана, нехай пан нас розсудить.
Ходімо!
І підемо!
Сказали так і пішли до пана. Принесли пану дитя і ко¬ника. Панові дитя й жеребчик дуже сподобалися. Він братам І каже:
— Ніж вам сваритися, віддайте їх мені, я вам заплачу. Брати порадилися і віддали панові дитя й коника. Залишилися ті в пана. Пан відгородив їм по кімнаті:
одну кімнату дитині, а другу кімнату коникові. І назвав пан дитя Іванком. Пан їх годує, а вони ростуть не по роках, а по днях. Скоро казка говориться, та повільно справа робиться, так і тут. Виріс Іванко. Одного разу пан послав його з хутора в село — як ось з Богданова та в Андрейчики — загадати селянам на панщину йти. їде він на своєму коні шляхом, аж бачить — лежить на дорозі золота пір'їна, та така гарна! Тільки Іванко нагнувся її брати, а кінь каже:
— Іванку! Не чіпай пера, бо буде біда!
Іванко не послухав коня і взяв пір'їну. Взяв Іванко пір'їну і поїхав до села, зага¬дав тим селянам, щоб ішли назавтра на панщину, і поїхав додому. Приїхавши, заніс пір'їну в свою кімнату й поклав. Як поклав, так уся кімната й засвітилася. Приходить пан, побачив пір'їну й каже Іванкові:
Іванку, віддай мені цю пір'їну! Іванко каже:
Беріть!
Забрав пан пір'їну, вона так і освітила покої, видно як вдень, так і вночі. Полюбився панові Іванко. А наймити взяли й обмовили Іванка перед паном.
— А пан очку наш! Іванко казав, що може зловити тую пташку, що загубила цю пір'їну!
Пан покликав Іванка й каже йому:
— Ну, Іванку! Якщо ти знайшов такую пір'їну, то тепер знайди мені тую пташку, що загубила цю пір'їну. А ні, то мій меч — а тобі голова з плеч!
Іванко, як почув це, аж заплакав! Побіг до коня.
Конику! Що мені робити?
А що?

Та наказав мені пан знайти тую пташку, яка загуби¬ла цю пір'їну. А якщо не знайду я тую пташку, то пан ска¬зав: «Мій меч — а тобі голова з плеч!»
А що, Іванку, я тобі казав: не чіпай пера, бо буде біда! Ну, та це біда не біда, біда ще попереду.
— А що ж робити?
— А йди до пана та візьми в нього діжку смоли й шмат полотна.
Іван пішов до пана, взяв діжку смоли й шмат полотна й приніс до коня.
— Ну, сідай на мене, Іванку, та бери діжку смоли і шмат полотна.
Сів він, і поїхали. їхали, їхали і під'їхали до соснячка. Кінь і каже Іванкові:
Ну, тепер, Іванку, візьми полотно та намаж його смо¬лою і розстели на цей соснячок.
Іванко взяв намазав полотно, розіслав на соснячку, а сам сів і стежить. Чи довго, чи ні він чекав, аж летить пташка. Сіла вона на це полотно; ну як сіла, так і прилипла. Кінь гукає:
— Швидше, Іванку, лови, бо полетить!
Іванко підскочив і схопив її, поклав за пазуху, сів на коня й поїхав. Приїхав до пана, віддав йому пташку, а сам пішов відпочивати.
Минуло скількись там часу, погнило в того пана все сіно. Журиться пан, чого б то сіно погнило? А наймити взяли та знову обмовили Іванка перед паном.
— А паночку! Іванко казав, що він може сходити до бога спитати!
Пан наказав їм покликати Іванка. Наймити гукнули Іван¬ка. Приходить він до пана, пан каже Іванкові:
— Іванку, сходи-но до бога спитай, чого це в мене сіно по¬гнило. А якщо не сходиш, то мій меч — тобі голова з плеч!
Іванко як побіжить до коня та як заплаче:
— Ой горенько, горе! Ой конику мій! Ой, що ж мені ро¬бити? Звелів пан сходити до бога спитати, чого його сіно погнило!
А кінь каже:
— А що, Іванку! Я казав тобі...