Жив-був, де не був, один бідний чоловік та мав багато дітей. Один підріс і каже:

— Няньку, я піду служити. Якщо нічого не заслужу, то хоч сам прокормлюся.

Приготували йому їсти, і пішов у путь-дорогу. Іде та й іде. Де бачить заможних господарів, проситься, аби його найняли на роботу, але ніхто не бере. Так прийшов він до царя і найнявся служити. Куди його посилали, всюди чесно працював. А в того царя був син, що вже треба йому було женитися. Цар каже:

— Сине, пора женитися.

А царський син полюбив собі дівку сусідського царя Поганина. Але вона не любила царського сина, бо був, як кажуть, прибитий міхом з-за вугла, якийсь не до людей. Цар пише листа царю Поганину, щоби за його сина віддав доньку. Поганин пише царському синові:

— Прийди до мене в гості, але з такою умовою: що буде наготовлено, щоб усе поїв, усе випив, і яке тобі завдання дам, щоб ти його виконав. Тоді я віддам за тебе свою доньку.

Прочитав листа царевич і розказав слузі, як цімборові, про все, що там було написано. Каже:

— Я не йду до Поганина, бо той мені голову зрубає. Іван-слуга подумав собі: «Іду я сам, а може, мені вдасться видурити від царя доньку». Іван — селянський син — узяв собі шаблю, лук, коня із стайні і пішов у дорогу. Як уже втомився, зайшов у хащу. Коня прив'язав за мотузок до ноги, пустив його пасти, а сам ліг і заспав. Вовки прийшли і з'їли коня. Іван устав, дивиться, а коня нема, і вирішив іти пішки. Іде він і дивиться — дванадцять плугів оре, а один чоловік іде позаду плугів, всі борозни поїдає і кричить, що голоден. Іван став і диву дається: як-то так, стільки плугів оре, а він ті борозни поїдає та ще й кричить, що голоден.

А той Землеїд каже:

— Що ти дивуєшся? А я не дивуюся, що чоловік прив'язав коня до ноги і не чув, як вовки коня з'їли.

— То я був,— каже Іван.— То я заспав, і вовки від мене коня з'їли.

Землеїд Іванові каже:

— Де ти йдеш?

— Іду до царя в гості,— відповідає Іван.

— Бери й мене з собою. Чи буде там щось їсти?

— Буде.

Зібралися і йдуть вони вдвох. Ідуть далі і видять чоловіка, який бере у руки такий великий камінь, як гора, і суче його на пісок, що лиш порох летить. Вони зупинилися і дивляться. А той каже:

— Що ви диву даєтесь? А я нічого не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, вовки з'їли коня, а чоловік нічого й не чув.

— То я був,— каже Іван.

— Куди ви йдете? — питає Сучикамінь.

— Ідемо до царя в гості.

— Беріть і мене з собою. Чи буде там для мене якась робота?

— Буде, буде. Ходімо разом,— дав згоду Іван. Ідуть уже вони втрьох. Ідуть, ідуть, бачать — тече річка. А чоловік ліг серед ріки, і вся вода тече йому в рот, а він кричить, що пити хоче. Ці стали і дивуються: як то так, стільки води тече, а він п'є і кричить, що ще пити хоче. А той Перепийвода говорить:

— Що ви дивуєтесь? Я нічого не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, заспав, а вовки коня з'їли. Іван каже:

— То я був.

— Куди йдете? — питає Перепийвода.

— До царя в гості.

— Беріть і мене з собою. Чи буде там що пити?

— Буде, буде. Ходи лише з нами. Прийшли вони на одну поляну. А там стоїть чоловік з луком і цілиться далеко в гору. Каже Іван:

— Що ти робиш, чоловіче? А то був Далекогляд і каже: — Ось там на горі стоїть дуб, а на дубові сидить муха, і хочу вибити їй око.

А ті четверо стоять і дивуються, бо вони й дуба не видять на горі, а не те щоб й муху бачити на дубові.

— Що вам так дивно? — каже Далекогляд.— А я і не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, заспав, а вовки коня з'їли, і не чув.

— То я був,— каже ...