Була собi на свiтi стара коза. Мала вона семеро маленьких козенят i любила їх так, як тiльки може любити рiдна мати. От якось надумала вона пiти в лiс травички нарвати, дiток нагодувати.

Покликала їх усiх та й каже:
- Дiтоньки мої любi, я йду в лiс, а ви тут добре замкнiться, вовка в хату не пускайте, бо як улiзе, то всiх вас iз кiсточками поїсть. Цей душогубець ким завгодно прикинутись може, але ви його зразу впiзнаєте: у нього товстий голос i чорнi лапи.

Козенята загукали:
- Матусю, йди, не бiйся за нас, ми будемо стерегтися!
Мемекнула стара i пiшла собi спокiйно до лiсу.
А незабаром хтось постукав у дверi до козенят та й гукнув:
- Гей, дiтки, вiдчинiть, ваша матуся прийшла, вам гостинцiв принесла!
Але козенята почули товстий голос i здогадалися, що то вовк.
- Не вiдчинимо, не вiдчинимо,- закричали вони,- ти не наша матуся! В неї голос тоненький та солодкий, а в тебе товстий. Ти вовцюга-злодюга!
Вовк тодi пiшов до крамаря, купив велику грудку крейди, з'їв її, i голос у нього став тонкий. Вiн вернувся, постукав у дверi й гукнув:
- Вiдчинiть, дiтоньки, ваша мати прийшла, вам гостинцiв принесла!
Але ж вовк поклав на пiдвiконня свої чорнi лапи. Козенята як глянули, то й закричали:

- Не вiдчинемо! У нашої матусi ноги бiленькi, гарненькi, а в тебе чорнi, вовцюга-злодюга!
Вовк тодi подався до пекаря та й каже:
- Я поранив собi лапу, помаж її тiстом. А коли пекар помазав йому лапу тiстом, вiн побiг до мельника й попросив:
- Посип менi лапу борошном. Мельник здогадався, що вовк хоче когось пiддурити, i сказав: "Нi". Але вовк ревнув:
- Як не посиплеш, то я тебе з'їм!
Злякався мельник i посипав йому лапу борошном.
I ось прийшов злодюга втрете до дверей, постукав та й каже:
- Вiдчинiть, дiтки, ваша матуся прийшла, гостинчикiв з лiсу принесла.
- Покажи нам перше свої ноги, щоб ми знали, чи ти справдi наша матуся.
Вовк поклав на вiкно бiлу лапу, козенята повiрили, що то справдi прийшла матуся, та й вiдiмкнули дверi. Але то була не матуся, а вовк.
Козенятка перелякались та й ну ховатися!
Одне стрибнуло пiд стiл, друге пiд лiжко, трете в грубку, четверте в кухню, п'яте в шафу, шосте пiд умивальник, а сьоме сховалось у великому годиннику, що висiв на стiнi. Але вовк познаходив їх i недовго з ними панькався: роззявив пащеку та й поковтав усiх, одного по одному. Пощастило тiльки найменшому, що сховалося в годиннику: його вовк не знайшов.
Напхавши своє голодне чорево, вовк посунув надвiр, на зелений морiжок, розлiгся в холодочку пiд дубом та й заснув.
Незабаром прийшла стара коза з лiсу.
Ох, що ж вона побачила! Хатнi дверi розчиненi навстiж. Стiл, ослони, стiльцi поперекиданi, вiд умивальника самi черепки на долiвцi, а ковдри та подушки постягано з лiжка. Шукала вона своїх дiток, шукала, та нiде не знайшла. Почала кликати кожного на iм'я, та нiхто не обiзвався. Нарештi, коли вона покликала найменшеньке, воно вiдгукнулось тоненьким голоском:
- Матусю, я осьде, в годиннику.

Коза дiстала його звiдтiля, i тодi козенятко розповiло все, що сталося: як прийшов вовк i поїв його братикiв та сестричок. Можете уявити, як плакала кiзонька за своїми бiдними дiтками! Наплакалася вона, а тодi вийшла зажурена з хати, i найменше козенятко за нею.

Пiдходить вона до дуба, а там у холодочку лежить вовцюга-злодюга i хропе, аж листя вгорi шумить. Обдивилась його коза з усiх бокiв i бачить: у роздутому вовчому черевi щось ворушиться, товчеться.
- Ой леле! - скрикнула вона.- Та невже ще живi мої бiднi дiтки, що їх вовк поковтав на вечерю?

I послала козенятко до хати...