Жила собi жiнка. Спекла вона якось п'ять пудингiв. А коли вийняла їх iз духовки, дивиться, а вони трохи сируватi. От жiнка й каже доньцi:

– Постав їх на полицю. Хай трохи полежать, може, пiдiйдуть ще. Вона хотiла сказати – дiйдуть. А дiвчина подумала: "Що ж, якщо пiдiйдуть ще, то я цi з'їм. I з'їла геть усi. Настав час вечеряти, мати й каже:

– А пiди-но, доню, та принеси пудинги. Мабуть, вони вже пiдiйшли. Дiвчина пiшла в кухню, але не побачила там нiчого, крiм порожнього посуду. Повернулась та й каже:

– Нi, ще не пiдiйшли.

– Жоден? – питає мати.

– Жоден, – вiдповiдає дочка.

– Ну, пiдiйшли вони чи нi, – каже мати, – а один ми все ж вiзьмемо, який вже є.

– Як же вiзьмемо, коли вони не пiдiйшли ще? – дивується дiвчина.

– Та байдуже, – каже мати, – пiди i принеси найкращий.

– Кращий чи гiрший, – вiдповiдає дочка, – я вже всi їх з'їла, так що й брати нiчого. Ну що ж, бачить мати – робити нiчого, поставила прядку бiля дверей та й стала прясти. Пряде й спiває:

Донька моя може сісти
Й п'ять пудингiв за день з'їсти.

А вулицею саме iшов король. Почув вiн, як спiває жiнка, та не розiбрав про що. Зупинився i питає:

– Про що ти спiваєш, добра жiнко? Соромно матерi стало за доньку, i вона заспiвала так:

Донька може весь день не спочивати
І пять клубків вовни напряти.

Здивувався король:

– Зроду не чув, щоб хто-небудь пряв так швидко. А тодi до жiнки:

– Я давно шукаю собi наречену, а тепер хочу одружитися з твоєю дочкою. Але з однiєю умовою: одинадцять мiсяцiв на рiк вона їстиме найулюбленiшi страви, носитиме найкраще вбрання, розважатиметься, як захоче, але упродовж останнього мiсяця щодня прястиме по п'ять клубкiв. А ні, то я її страчу!

– Гаразд, – погодилася мати:, дуже їй хотiлося вiддати доньку за самого короля. А сама думає: "Щодо п'яти клубкiв, то настане час, щось та влаштується. Скорiш за все, король про них на той час забуде".

Вiдгуляли весiлля. Одинадцять мiсяцiв молода королева їла улюбленi страви, вдягалась у найрозкiшнiшi шати i розважалася, як хотiла. Коли ж одинадцятий мiсяць наближався до кiнця, стала вона думати про клубки прядива. Чи ж пам'ятає про них король?" Та король про це й словом не обмовлявся, i вона вирiшила, що вiн геть забув про умову. Та ось останнього дня одинадцятого мiсяця король вiдвiв й до кiмнати, якої вона ранiше нiколи не бачила. У нiй, окрiм прядки та стiльця, нiчого не було.

– Завтра я тебе, люба, зачиню тут. Тобi принесуть трохи їжi й вовну. Якщо ж до вечора не напрядеш п'ять клубкiв, то позбудешся голови. I вiн пiшов у королiвських справах. Бiдолашна королева дуже злякалась – адже вона все життя лiнувалась i не навчилася прясти. "Що зi мною буде завтра? – думала вона.

– Нiхто на свiтi не допоможе менi!" Сiла на стiлець й гiрко заплакала. Раптом чує – хтось тихенько стукає у дверi. Вона скочила зi стiльця i швидко вiдчинила. На порозi стояв невеличкий чорний бiс з довгим хвостом. Роздивившись її з цiкавiстю, вiн запитав:

– Чого ти плачеш? – А тобi що? – Спочатку скажи, чого плачеш.

– Якщо i скажу, то менi легше не стане.

– Хтозна! – мовив бiс i крутнув хвостом.

– Що ж, – зiтхнула королева, – якщо краще не стане, то й гiрше не буде. I вона розповiла все – i про пудинги, і про клубки пряжі...

– Я придумав! – скрикнув бiс.

– Щоранку я пiдходитиму до твого вiкна i забиратиму вовну, а ввечерi приноситиму готовi клубки. -– А що ти за це вiзьмеш? – запитала королева. Бiс скоса глянув на неї i вiдповiв:

– Щовечора я питатиму тебе, як мене звати. Якщо на к...