В одному селі жила старенька вдова. Було в неї троє синів, яких вона дуже любила. Кожен із синів мав своє ремесло. Старший вивчився грати на органі й став органістом. Такий він був мудрий та вчений, що міг прочитати кожну книжку і за це люди дуже його шанували.
Сам ксьондз частенько запрошував грамотія до себе. Середульший брат служив у війську. Був він хоробрим солдатом, багато мандрував по різних країнах, багато бачив такого, про що вдома ніколи й не чули, й за це його теж усі шанували. А менший брат був собі простий селюк, орав землю, як дід його та батько, і не дуже дослухався, що там говорять його брат-органіст та брат-солдат. За це вони його зневажали й частенько звали дурнем.
Але всі три брати щиро любили свою матір, шанували її, дбали, щоб їй добре жилося на старість. Та от сталося нещастя. Захворіла старенька мати вночі: такий біль її схопив, що вона, стогнучи, побудила синів. Поставали хлопці над її ліжком у великій тривозі, бо не знали, як допомогти хворій, що робити.
— Брати мої, я залишусь біля матері, пильнуватиму, від ліжка не відійду, а ви мерщій біжіть до баби-віщунки, яка живе в лісі біля старої могили — нехай прийде, може, порадить щось,— сказав органіст. Брати побігли до старої могили, де жила в малесенькій хатині та баба-віщунка. Знайшли бабу й повели її до села. Підходять до хати — дивляться: органіст стоїть біля воріт.
— Ну що? Як мамі? — питаються брати.
— Мабуть, їм краще стало, бо вже й стогнати перестали. Лежать тихенько в ліжку, певно, сплять,— каже органіст. Зайшла баба до хати, торкнула хвору за руку й мовила, похитавши головою:
— Справді, неньці вашій краще стало й нічого в неї не болить, бо вона вмерла. Почувши це, брати тяжко заридали. І так вони плакали й тужили, що баба-віщунка зласкавилася над ними.
— Що ж, — сказала вона, — Коли вже вам так шкода своєї неньки, можна ще повернути її до життя. Допомогти їй може одна-однісінька крапля живої води, що за трьома ріками, за трьома борами б'є з-під говорящого дерева на Суботній Горі.
На тому дереві сидить зачарований сокіл. Туди піти й назад повернутися можна за сім днів. Але багато на ту гору ходило, а назад ще ніхто не повертався. Хто хоче зійти на вершину гори, мусить простувати прямо-прямісінько, хоч би що на тій дорозі його спіткало. Крий боже, ліворуч або праворуч збочити чи назад оглянутися — тієї ж хвилини вростеш каменем у землю! І стільки на тій горі страхіть, що відколи світ стоїть, ніхто ще до вершини її не доходив.
Отож, як хоче котрий з вас спробувати щастя — нехай вирушає по живу воду. Принесе хоч краплину — мати оживе. Йти треба на південь — там і дорога є. Ледве баба вийшла за двері — почали брати радитись. Кожен хотів податися на Суботню Гору, хоч би які там страхіття траплялися дорогою; кожен хотів принести матері живу воду. Та всіх переконав середульший брат.
— Ви ж чули, брати мої любі, що в подорож мусить іти великий сміливець — отож це припадає мені. Я вже не раз дивився смерті у вічі, і ніяких страхіть не злякаюсь, самого чорта прожену з дороги. Піду, а за тиждень чекайте мене з живою водою для нашої матері.
Попрощавшися з братами, припнув до пояса великий меч та й рушив до Суботньої Гори — навпростець на південь. Минув день, минув другий і третій, уже й тиждень доходив кінця. Брати біля воріт виглядали солдата, проте його як не було, так і не було. Коли минув тиждень, вони побігли до баби-віщунки спитатися, чому так довго немає брата.
— Даремно ви його чекаєте,— каже баба,— вже він більше ніколи не повернеться. Стоїть, маб...