Чи бувальщина це, або небилиця, а жила на світі одна стара. Вона була старіше найстарішої покинутої дороги, старіше садівника, який розсадив дерева по землі.

Але хоч і старість прийшла, а стара ця ніколи не думала про те, що може одного разу наступити і її черга — що до неї постукає смерть. День і ніч не розгинала вона спини, по господарству клопотала, прибирала, прала, шила, мила. Така вона була невгамовна, на роботу гаряча і невгомонна.

Але одного разу смерть вивела на дверях крейдою і старе ім'я і постукала до старої, щоб забрати її з собою. А старій не під силу було розлучатися з господарством, і стала вона смерть просить-умолять, щоб ще скільки-небудь не чіпала, дала б їй хоч трохи, якщо вже не з десяток років, то хоч би рік пожити.

Смерть ніяк не погоджувалася. А потім все-таки розщедрилася:

— Гаразд вже, дам тобі три години.

— Чому ж так мало? — змолилася стара.— Ти мене хоч нині не чіпай, завтра забери з собою.

— І не проси! — сказала смерть.

— А все-таки!

— Ніяк не можна.

— Та чому ж!

— Гаразд, - сказала смерть.— Як так просиш, хай буде по-твоєму.

Стара зраділа, але вигляду не подає і говорить: напиши на дверях, що до завтра не прийдеш. Тоді, як побачу твою руку на дверях, спокійніше буду.

Набридли смерті старої вигадки, та і часу не хотілося дарма втрачати. Витягнула вона крейду з кишені та на дверях їм написала: - "Завтра".

І пішла у своїх справах.

На інший ранок, як тільки зійшло сонце, прийшла смерть до старої, а та на перині лежить, іншою периною накрилася.

— Ну, підемо зі мною, - сказала смерть.

— Та що ти, голубонька! — відповідає стара.— Подивися, що на дверях написане.

Смерть заглянула, а там її рукою крейдою виведено: "Завтра".

— Гаразд, завтра прийду, - сказала смерть і попленталася далі.

Слово своє вона стримала і наступного дня знову прийшла до старої. Та в цей час ще потягувалася, на ліжку лежачи. Але і тепер, як і вчора, смерть нічого не добилася. Стара знову вказала їй на двері, де рукою смерті було крейдою виведено: "Завтра".

Так і пішло щодня, день за днем — тиждень. На сьомий день смерть сказала старій так:

— Гаразд, більше ти мене не проведеш.

І стерла слово з дверей.

— Завтра, - каже смерть, - запам'ятай гарненько. Що б не було, я прийду і заберу тебе з собою.

Пішла смерть, а стару навіть острах узяв — тремтить, як холодець, зрозуміла — хочеш не хочеш, а померти доведеться.

Сидить стара, а все ж таки не сумує. Думає і ніяк не придумає, куди б їй від смерті сховатися.

— Не може бути, - говорить стара сама собі, - щоб жива людина — і не придумав що-небудь.

Настав ранок, а стара нічого не придумала. У пляшку готова була навіть залізти, ось до чого їй вмирати не хотілося.

Ворожила стара, ворожила, куди б їй сховатися трохи краще, і нарешті придумала. Стояла у неї в коморі боку з молодим медом. "Тут мене смерть не знайде", - вирішила стара.

Вона сіла в бочку з медом, та так, що тільки очі, ніс і рот зовні були.

Посиділа вона, знову затурбувалася: "А раптом смерть мене і тут знайде! Дай я трохи краще сховаюся. Залізу в перину".

Так і зробила. Зачаїлася, сидить, не дихає. Раптом знову затурбувалася: неспокійна була стара!

Думає: "А раптом і тут мене смерть знайде?!" Вирішила стара ще краще місце знайти для схованки.

Вилізла вона з перини. Тільки стала прикидати, куди б сховатися, а в цей час до кімнати смерть увійшла. І бачить: коштує перед нею чудиська страшне, все в пір'ї, пір'я дибки стирчить і трясяться.

Так того смерть злякалася, що в страху втекла геть із ста...