Був один чоловік, звали його Іваном. Мав жінку і дітей, але ніяк не міг прогодувати їх, хоч трудився, як той віл. Усе руки в мозолях були. Працював то в одного корчмаря, до в другого. А ті все його обманювали, споювали. Ніколи не платили те, що він заробив. Довго думав, як вибратися із злиднів. Раз каже він своїй жінці:

— Знаєш що, Марійко, треба якось діточки наші годувати.

— Та, Іване, як будемо годувати, коли ми бідні?

— Піду ще в третє село і наймуся на службу до якогось багатого корчмаря.

Треба сказати, що раніше лише в корчмарів та попа можна було бідному чоловікові щось заробити. Пішов Іван до багача, заробив якісь грейцари і вертається додому. По дорозі він завернув у корчму, заплатив корчмареві гроші і сказав, що прийде під вечір, бо зараз поспішає додому. Вечором повернувся Іван до корчми. А там сільські багатії-корчмарі гуляють. Іван замовляє випивку, закуску і всіх пригощає.

— Іване, звідки ти маєш гроші? — цікавляться корчмарі.

— Не ваше діло. Дай, корчмарю, ще пити, їсти. Корчмарі п'ють, гуляють, а Іван платить. А в Івана була цурава клебаня на голові, що дірка дірку доганяла.

Іван каже продавцеві:

— Пане корчмарю!

— Я тебе слухаю, Іване.

Іван імився правою рукою за клебаню, обернув її з переду назад і каже:

— Пане корчмарю, заплачено?

— Так,Іване. Заплачено.

А корчмарі один на другого позирають: як заплачено, коли він не платив, лиш клебаню повернув на голові. Старший із них мовив:

— Іване, продай ту клебаню.

— Ні за які гроші.

— Іване, що хочеш за клебаню?

— Якщо хочете, мірку грошей дайте золотих. Корчмарі пошепталися один з одним, розбіглися по домах, зібрали гроші, принесли в корчму.

— Іване, дай клебаню, візьми гроші.

— Беріть.

Корчмарі взяли клебаню, а Іван гроші. Пішов Іван додому. Жінка говорить йому:

— Де ти був, Іване?

— Ей, жінко, де я був. Бери гроші та дітей годуй. Пішла жінка у шинк, набрала хліба, муки, ковбаси, цукру. Як прийшла додому, сіла файно з чоловіком, дітьми, і почали гоститися. А корчмарі далі собі п'ють, гуляють і горя не знають. Настав час, що треба розходитися по домах. Корчмар говорить:

— Хлопці, платити!

— Зараз будемо!

Старший узяв клебаню на голову, повернув у другий бік:

— Пане корчмарю, заплачено?

— Ні, та коли ж ти платив? Другий говорить:

— Ти не вмієш. Дай сюди! Узяв другий багатій клебаню на голову, повернув і каже:

— Пане корчмарю, заплачено? А пан корчмар відтяг руку і швак того поза вухо:

— Коли ж ти платив?

Багачі почали сваритися, що капелюх не дійсний. Заплатили корчмареві гроші і йдуть Івана бити. Іван увидів, що біда, дав зробити деревище (труну) і наказав жінці:

— Я лягаю в труну, нібито я вмер. А ти як увидиш, що йдуть корчмарі, попали свічки, ставай біля труни, ламай руки, заводь плач і приговорюй, який Іван був добрий і чесний, та вмер. Хто буде діточки годувати? Але слухай уважно, що я наказую. Он там у кутку палиця стоїть. Як прийдуть корчмарі і як ти наплачешся наді мною, тоді скажи: «Ой, я згадала. Говорив мені Іван, що як умре, то щоб я взяла ту палицю, вдарила його, і він оживе».

Приходять корчмарі. Іван мертвий коло стола лежить, а жінка плаче, діти плачуть, що нянька не є. Свічки горять, такий крик, плач у хижі, що хоч тікай. Корчмарі зайшли.

— Добрий день! Що у вас, жінко, сталося?

— Іван умер. Такий добрий та чесний чоловік був і вмер.

— Та коли він умер? Що йому було?

— Та я, людкове, добре не знаю. Прийшов із корчми і вмер.

Та й давай знову плакати. Корчмарі переговорюють її, щоб не плакала. Жінка перестала плакати і каж...