Чи то було, то чи не було, а де і було, невідомj, поза сімдесят сім'ю країнами-державами жив бідняк з трьома синами, а вже бідні вони були, як церковна миша, сухарю і тому раділи, тільки рідко їм радіти доводилося.

Одного разу вранці прокинулися вони, батько питає старшого сина:

— Розкажи, синок, що ти бачив уві сні?

— Снилося мені, рідний батечко, ніби сиджу я у накритого столу, стіл від страв всяких ломиться, а я їм та їм, скільки пузо вміщає, і ще більше.

— Виходить, ти ситий, синок, - говорить батько, - а коли так, то і хліб тобі нині без потреби. До того ж немає його в будинку.

Обернувся батько до середнього сина, питає:

— А тобі що приснилося?

— Мені, рідний батечко, ось що приснилося: ніби то купив я собі на ярмарку чоботи з шпорами та тут же і надів їх, каблуками клацнув, шпори задзвеніли, що в сімдесяти семи країнах чути було.
— Ну-ну, синок, порадував ти мене, — говорить батько, — вже тепер-то не доведеться мені чоботи тобі купувати. Воно і нема на що.

Тепер і молодшого черга підійшла.

— Ну а ти, Янко, синок, що уві сні бачив?

— Я, рідний батечко, теж сон бачив, тільки не розповім я його нікому на світі.

— Можеш нікому не розповідати, але мені ти розповіси!

Проте ж марно батько допитувався, випитував, марно погрожував— ні слівця не зронив Янко про сон свій. А коли не стало сил побої терпіти, вискочив з дому на вулицю, звідти через поле в ліс подався. Біжить Янко, через кущі, вибоїни перемахує, а за ним батько біжить з поліном в руках.

Раптом назустріч ним вилітає карета, шестериком запряжена, з віконця карети король дивиться, позаду вся свита королівська скаче. Побачив король батька з сином, питає:

— Ей, земляк, по якій такій причині хлопчину поліном учити надумав?

— А що ж ще робити мені з ним, коли він свій сон розповісти не бажає! — говорить бідняк.

— Гаразд, гаразд, залиш вже сина у спокої, — віддає король наказ свій, — нехай краще йде до мене в служіння, мені він сон свій розповість!

Бідняк зрадів, та як не радіти, коли король кошіль грошей відвалить йому за Янко. Пішов бідняк геть, король своєю дорогою поїхав, Янко услід побіг.

Тільки прибули в палац, король насамперед кликнув Янко до себе.

— Ну, Янко, синок, розповідай свій сон.

— І життя моя, і смерть моя в твоїх руках, великий король, - сказав Янко, — але сон свій і тобі не розповім. Не можна мені його розповісти нікому на світі.

Розсердився король, розкричався.

— Повішу тебе, - кричить, - четвертую, до кінських хвостів прив'яжу, живцем роздеру!

Але не допомогли погрози, не розповів Янко про сон свій. Король зовсім шаленів:

—Зачекай , нахаба, я тебе провчу! Не стану ні вішати тебе, ні четвертувати, ні до кінських хвостів прив'язувати — чекає тебе смерть у сто разів жахливіше.

Призвав він тут двох солдатів , наказав їм відвести Янко в найвищу башту палацу свого, а двері і вікна в тій башті замурувати — хай дурень загине повільною смертю з голоду і від спраги.

Ведуть солдати Янко в башту, а назустріч їм принцеса йде. Побачила Янко, і дуже він їй приглянувся. Коли ж дізналася, яка чекає його кара, твердо вирішила: «Хоч життям поплачуся, але гарного та хороброго легіня визволю!»

Заштовхнули солдати Янко в башту, стали входи-виходи замуровувати. А принцеса відкликала одного каменяря убік, багато грошей дала і попросила один камінь в кладці не закріплювати, щоб можна було його і вийняти, і на місце поставити.

Каменяр зробив так, як принцеса бажала. І не помер Янко від голоду-спраги, тому що королеві щодня вдавалось непомітно віднести йому і ї...