В одного короля було три сини: два розумних, а третій дурень. І мав король у себе в саду таку яблуню, що родила золоті яблука, та тільки по троє на рік, кожному синові по одному. Коли це стали ті яблука пропадати, хтозна-де вони й дівались. От зібрався найстарший син стерегти своє яблуко; прийшов у сад і цілий вечір бігав круг яблуні, а перед північчю й задрімав. Уранці прокидається, а яблука нема. На другу ніч пішов у сад молодший син, коли й з ним те саме. Третього дня каже найменший син, той, що його за дурня мали: — Тепер я піду стерегти яблуню. Брати йому: — Як ми не встерегли, то ти й поготів. Яблуко знов пропаде. Та він узяв кожуха, пішов у сад, ліг під яблуню та й заснув. А десь так над північ прокинувся, виліз на дерево, обхопив руками яблуко й чекає. Опівночі чує—щось шумить, наче табун диких гусей летить, дивиться, аж то по небі пливе невиданий човен. Підплив до яблуні та й став, і вийшло з нього двоє, а в них на двох одне око. Перший і каже до другого: — Подай мені око! Той йому подає, а дурень, який сидів, ховаючись, простяг поміж гіллям руку та й забрав. Другий питається: — Ти взяв око? А перший йому: — А ти мені його дав? Давай-но, не жартуй! А той своє: — Я ж тобі дав! Чи, може, тут ще хтось є, та він забрав? Дурень і озивається: — Ага, голубчики, попалися! Не віддам я вам ока, поки не вернете мені всіх яблук, що переносили звідси. Віддав він око першому, а другого зоставив коло себе. Перший сів у човен, знявся вгору та й поплив, а через годину вже й привозить яблука. Висипав на землю, а човна мусив віддати дурневі як викуп. Довелось тим двом іти додому пішки. Рано побігли старші брати в сад подивитись, що там з меншим. Коли ось біжать назад до палацу та гукають ще здалеку королеві: — Ой тату, хтозна, що воно й таке! Він спить у якійсь такій колисці! От ідуть вони знову в сад із батьком, дивляться—аж дурень спить собі в тому човні, а коло нього лежать яблука. Тут він одразу прокинувся й віддав батькові яблука; собі зоставив тільки одне, що на яблуні встеріг. Через якийсь час проситься він у батька в далекі краї—побачити, що діється в світі. Батько й пустив його. Хлопець сів у човен, крутнув стерно, знявся вгору й полетів високо над лісами. Потім спустився трохи нижче, аж бачить—лежить на землі якийсь чоловік, товстий, як бочка, і де тільки вгледить калюжу, випиває з неї воду. Королевич спустився нижче й гукає: — Що ти там робиш? — Та де тільки є якась калюжа, там і випиваю воду,така в мене спрага. Вже випив я триста бочок пива, а все хочу пити. — Чи не поїдеш зі мною? — Чому б ні? — То сідай до мене в човен! Той сів, і рушили далі. їдуть, їдуть, аж дивляться, лежить на землі якийсь чоловік і, де побачить хоч би кісточку, зараз і з'їсть. Вони його питають: — Що ти робиш? — Та їм, що тільки трапиться, бо дуже я голодний. Хоч з'їв уже триста ситих волів, а все хочу їсти... — А ти не хочеш поїхати з нами? — Чому б ні? — То сідай у човен! Чоловік сів, і вони рушили далі. їдуть, їдуть, аж бачать, лежить якийсь чоловік, припавши до землі вухом. Вони й питають його: — Що ти робиш? — Лічу, скільки трави за день виросло, хазяїнові треба. — І ти ото чуєш, як трава росте? — А чую, бо як трава вилазить, земля потріскує. — Чи не поїдеш ти з нами? — А чого ж? — То сідай у човен! Чоловік сів, і поїхали вони далі. їдуть, їдуть, аж бачать—стоять двоє чоловіків. Один саме націлився в яструба,— а летів яструб високо над лісом,— вистрелив і влучив. А другий як побіг—одна нога там, а друга вже й тут, ось і приніс птаха. Королевич і цих поса...