Жили собi король з королевою. У короля була своя дочка, а в королеви – своя. Королеви дочка звалася Енн, а королевина – Кейт. Енн була вродливiша, нiж Кейт, а проте зведенi сестри любили одна одну, як рiднi. Але королева зненавидiла падчерку за те, що та була гарнiша за власну дочку, й вирiшила зурочити її. Пiшла вона до пташницi – а та вмiла вiдьмувати – й загадує:

– Зроби так, аби моя падчерка стала така бридка, щоб усi аж вiдверталися вiд неї. Пташниця погодилася.

– Пришлiть її до мене завтра зранку натщесерце, – велiла пташниця. Рано-вранцi королева будить Енн:

– Пiди, голубонько, в долину до пташницi. Принеси свiжих яєць на снiданок. Дiвчина пiшла. Але, йдучи через кухню, побачила на столi шкуринку хлiба. Взяла її та й з'їла. Приходить до пташницi й просить у неї яєць, як загадано. Пташниця каже:

– Пiднiми накривку з отого-он казана i зазирни туди. Дiвчина так і зробила, проте нiчого з нею не сталося. Тодi пташниця сердито пробурчала:

– Iди додому та перекажи мачусi, щоб краще замикала комiрчину з харчами. Повертається дiвчина додому i до королеви: пташниця те й те переказувала. Королева зрозумiла, що падчерка чогось перехопила, виходячи з дому. Назавтра королева знову посилає Енн до пташницi. Цього разу сама вивела дiвчину за дверi, щоб та нiчого не встигла з'їсти. Проте дорогою Енн побачила селян – вони збирали на полi горох. А вона була привiтна до всiх i ласкава, тож зупинилася з ними побалакати. Селяни дали їй жменю гороху, i вона з'їла його, йдучи. Приходить Енн до пташницi, а та знову загадує:

– Пiднiми накривку з он того казана i зазирни туди. Енн пiдняла накривку, зазирнула, проте й цього разу з нею нiчого не сталося. Пташниця розсердилася й мовила:

– Перекажи мачусi, що без вогню казан не закипить. Дiвчина прийшла додому i переказала цi слова. На третiй день королева сама повела Енн до пташниці. Цього разу, коли дiвчина зняла накривку з казана, її гарненька голiвка спала з плечей, а замiсть неї виросла овеча голова.

Королева повернулася в палац рада-радiсiнька. Але дочка її, Кейт, жахнулася, як побачила, що сталося з сестрою. Дiстала вона шмат тонкого полотна, замотала ним голову бiдолашної Енн, узяла її за руку, i пiшли вони удвох свiт за очi шукати щастя-долi. От iдуть вони, йдуть i доходять до якогось замку. Постукала Кейт у дверi, проситься переночувати.

– Я, – каже, – з хворою сестрою. Впустили їх. Виявилося, це королiвський замок.

У того короля було двоє синів. Один iз них заслаб на якусь хворобу. Лежить зовсiм немiчний, звiвся нiнащо і вже на ладан дихає. I нiхто не знає, що то за хвороба і звiдки вона взялася. А ще одна дивна рiч: хто залишався з королевичем доглядати його вночi, той зникав безслiдно. Тож король оголосив, що дасть капшук срiбла тому, хто просидить iз його хворим сином цiлу нiч. Кейт була дiвчина хоробра, тож вона й каже:

– Дозвольте, я посиджу з королевичем. До пiвночi все було гаразд. Коли ж годинник на замковiй вежi видзвонив дванадцяту, принц пiдвiвся, нiби й хвороби не було, вдягнувся й зiйшов униз. Кейт рушила слiдом за ним, але вiн наче й не помiтив її. Принц попрямував до стайнi, осiдлав коня, погукав свого пса, скочив у сiдло, а Кейт – смiлива душа – скочила теж і сiла позад нього. Поїхали вони до зеленого лiсу. А там стежка через гущавину . Кiнь скаче далi й далi, лiщинове гiлля б'є Кейт по обличчю, а вона рве на ходу горiхи i складає у фартух. Пiдскакали до зеленої гори. Спинив королевич коня.

– Горо, горо, вiдчинися та впусти мене, мого коня i мого пса.

А ...