Коли це було, ніхто вже гаразд цього і не знає. Жили в селі Високому два брати. Старшого брата звали Кароль, меншого — Густек. Старший брат жив у гарному мурованому будинку, мав велике господарство, кілька пар коней, чимало худоби, тримав двох наймитів і наймичку. А Густек жив у глиняній халупі, мав лише клаптик поля, та й те на пагорбі, геть усе всипане камінням. Коняка в Густека була тільки одна, ще й сліпа на одне око, і до того ж ледве ноги тягла.
Не диво, що Густекові діти завжди були голодні. Як його нагодуєш таку сім'ю, коли п'ятеро просять їсти? І в господарстві Густекові не щастило: то корова здохне, то свиня, а то раптом перестануть нестися кури, хоч голодні дітлахи щодня чекають не дочекаються тих яєць. Тяжку Густекову долю знали в усьому селі. Якщо комусь не велося в господарстві, завжди казали: Не інакше, як Густекова біда на нього напала. Деякі жаліли Густека: Шкода чоловіка! Працює як віл, а нічого не має. А дехто тільки рукою махав: Ет, нічого не вдієш! Так уже йому судилося!
Найменше жалів Густека його брат Кароль, зажерливий і скупий. Завжди він бурчав, завжди нарікав: серце в нього було лихе й безжалісне. Не раз, було, їде Кароль на ярмарок парою ситих коней, а Густек плентається пішки. Та брат-багач задере голову, одвернеться й промине його, ніби й не бачить.
Часом Густек заходив до брата щось позичити, але той ніколи нічого йому не давав. То хліб, мовляв, іще не вимолочений, то борошно ще не привезли з млина, то гроші саме комусь позичив...
Перестав Густек до нього й заходити. Якось вертався Густек з базару. Проходить повз братову хату, а вона сяє вогнями. На подвір'ї гримить музика — аж луна розлягається. Згадав Густек, що сьогодні день народження Кароля. Забув про всі кривди й вирішив зайти до брата. Заходить, а музика як гримне назустріч! Уздовж усього подвір'я стоять довжелезні столи, на них миски із свининою, курятиною, гусятиною.
Навколо столів снують наймити, раз у раз приносять дзбани з пивом. Побіг наймит сказати господареві, що до нього брат завітав, але Кароль не вийшов назустріч, не запросив Густека до столу, а звелів наймитові одвести брата на кухню.
Мало не заплакав Густек, хотів уже був піти, коли бачить: на столі в кухні стоять різні страви, а від них такі смачні пахощі линуть, аж дух забиває! І так схотілося Густекові їсти, що й сказати не можна. Схопив він кістку, що перша трапила йому на очі, й вибіг на подвір'я. Сів за стодолою й давай обгризати кістку. На тій кістці — ні м'яса, ні жиру. Та голодний Густек допався до неї, аж засвистіло.
Раптом бачить: стоїть перед ним якась постать. Тонка, мов лозинка, голова завбільшки з горіх, а ноги наче соломинки. Людина --не людина.
— Ти хто така? — злякано спитав Густек.
- Я твоя біда! -- тоненько запищала потвора.
- — Дай і мені трохи погризти кістку, бо з голоду пропадаю.
- Ти ж бачиш,— каже Густек,— тут і гризти нема чого.— Хіба що залізеш усередину. Залізу! Бачиш, яка я тонка!
І біда враз шугнула в кістку. Незабаром Густек почув як вона жадібно там цмокає.
«Ой! -- думає Густек.— Як же ти надокучила мені, бридка потворо! Скільки років просиділа в мене на шиї! Але тепер я знаю, що зроблю!».
Вийняв він ножа з кишені, відчахнув гілку з тополі, зробив затичку й запхнув у кістку. Ще й каменем прибив зверху. Біда запищала й запросилася, щоб він її відпустив. А Густек і слухати не хоче.
Сиди отут, почваро! — каже.— Довго ти мене мучила; нехай я хоч трохи тепер відпочину. Мерщій пішов до тину й закопав кістку під кущем бузку. Відтоді Густекові справи пішл...