ФЕТ-ФРУМОС ІЗ ЗОЛОТИМ ВОЛОССЯМ
Румунська народна казка

Було це тоді, коли про таке ніхто й гадки не мав. Тоді одну ногу блохи підковували дев'яносто дев'ятьма оками заліза, а п'ята її лишалася голою, блоха стрибала до небес і їй зовсім не було важко...

Жив собі колись самітник-пустельник. Сусідами його були тільки лісові звірі. І був він такий добрий, що навіть найхижіші з них корилися йому. Пішов якось він до річки, що протікала недалеко від його хатини. Бачить - на хвилях пливе маленька, забита і з усіх боків просмолена труна, а в ній плаче дитина... Пустельник зайшов у воду й довгою жердиною витяг труну на берег.

Що ж він побачив, відкривши її? Там лежав двомісячний хлопчик. Як тільки пустельник узяв його на руки, він перестав плакати.

Пустельник радий би був залишити хлопчика в себе й виростити його, але згадав про те, що йому нічим годувати немовля, і гірко заплакав...

І раптом сталося диво: в кутку його хатини виросла виноградна лоза, та така велика - аж до самої стелі!

Старий глянув і побачив грона винограду: деякі з них були стиглими, інші дозрівали, а решта - ще зовсім зелені. Він узяв кілька стиглих виноградин і підніс їх до ротика дитини. Немовлятко з'їло.

Так пустельник і вигодував дитину.

Коли хлопчик трохи підріс, названий батько навчив його читати, збирати коріння на харчі та полювати.

Якось він покликав хлопчика до себе й каже:

- Сину мій, я відчуваю, що з кожним днем сили покидають мене. Старий уже став, днів через три, може, й помру... Коли я засну вічним сном і тіло моє стане холодним, сюди прийде лев. Не лякайся його, синку. Він вириє могилу, а ти поховаєш мене. Скарбу в мене, крім однієї вуздечки, немає... Коли ти залишишся сам, полізь на горище, візьми ту вуздечку й махни нею - до тебе прибіжить кінь, він навчить тебе, як жити далі...

Все сталося так, як говорив пустельник. Третього дня він востаннє попрощався з названим сином, ліг і заснув вічним сном. Одразу ж з'явився старий-престарий лев і почав рити яму. В ній хлопчик і поховав небіжчика. Гірко він плакав біля могили три дні й три ночі. Третього дня голод нагадав йому про себе. Підвівся він і з болем у серці пішов до виноградної лози, та вона всохла вже. Пригадав тоді, бідолаха, батькові слова, поліз на горище, знайшов там вуздечку й махнув нею... І ось перед ним з'явився крилатий кінь.

- Що накажеш, володарю? Розповів йому хлопчик про своє горе.

- Тепер я зовсім самотній... Батька мого, який піклувався про мене, вже нема... Будь зі мною, коню, ми підемо далеко-далеко і збудуємо собі нову хатину, бо тут, біля могили, мені весь час хочеться плакати...

Кінь відповів:

- Ні, володарю, ми підемо жити до таких людей, як ти.

- Хіба ще є такі люди, як я і мій батько? - здивувався хлопчик.- Чому ж вони не йдуть до нас?

- Не йдуть,- відповів кінь,- бо вони навіть не знають про нас. Ми підемо до них...

- То ходімо! - радо вигукнув хлопчик.

Коли кінь сказав, що хлопчикові треба одягнутися, бо всі люди одягаються, хлопчик знову здивувався. Тоді кінь звелів йому засунути руку в своє ліве вухо. Хлопчик так і зробив, витяг звідти одяг, але не знав, що з ним робити. Та кінь усього навчив. Хлопчик, уже одягнений, сіз на коня й вирушив у дорогу.

Коли вони в'їхали до міста, хлопчик побачив там багато людей. Міський шум трохи налякав його.

Через кілька днів, уже звикнувши до міста й до людей, хлопчик поїхав далі. Незабаром вони прибули в країну фей. Там жили три феї, і хлопчик, за порадою коня, найнявся до них слугою.

- В одній кімнаті, де живуть феї,...