У далеких Нiольських горах, де так рiдко йдуть дощi, де камiння вiд спеки розсипається на порох, а земля тужавiє i стає неначе кремiнь, тулились до схилiв убогi хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч i багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долинi, то вже напевно мали б неабиякi статки. А все ж таки навiть ця неродюча земля якось годувала їх.

Аж ось у Нiольських горах випав тяжкий рiк. За цiле лiто так i не було жодного дощу. В селi почався голод. Найбiльше терпiв вiд голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синiв i анi мiшка борошна в коморi.

От якось скликав вiн синiв своїх та й каже:

- Гiрко менi розлучатися з вами, сини мої, але ще гiрше дивитись, як ви знемагаєте вiд голоду. Iдiть собi помiж люди шукати щастя десь в iнших краях.

- Гаразд, ми пiдемо,- вiдповiли одинадцять синiв,- тiльки нехай найменший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здоровi, ми йтимемо швидко, а як вiн, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм i каже:

- Хлопцi ви всi цибатi, й ноги у вас добрi, та на розум ви не дуже багатi. А Франческо й на зрiст невеличкий, i кривенький, зате голова й серце в нього золотi. Допоки вiн буде з вами, я почуватимуся спокiйно. Шануйте ж Франческа, то й самi береженими будете.

Старшi сини не посмiли iти батьковi наперекiр.

Уклонилися всi дванадцять рiднiй оселi й вирушили в дорогу.

Iдуть вони день, iдуть другий, iдуть уже й третiй. Кривенький Франческо щодалi бiльше вiдстає вiд братiв i все плентається за ними ззаду. Доганяв вiн їх спочатку тiльки тодi, коли вони сiдали перепочити. Та коли вiн надходив, брати, вже спочивши, пiдводилися й рушали далi, а сердешний Франческо знову шкутильгав, вiдстаючи, за ними. Кiнець кiнцем вiн зовсiм пристав i вже ледве переставляв ноги. Тодi на третiй день найстарший брат каже:

- Навiщо нам такий тягар волокти за собою? Ходiмо швидше, тодi Франческо нас не дожене.

Так i зробили: пiшли швидко вперед, не оглядаючись i навiть не присiдаючи на вiдпочинок.

Пiдходять вони до моря й бачать - прив'язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

- Нумо лиш у човен та попливiмо до Сардiнiї. Там, кажуть люди, сторона багата i грошей можна роздобути, скiльки хоч.

- Згода, попливiмо до Сардiнiї! - пiдхопили всi брати.

Роздивились вони добре, а в човнi мiсця тiльки на десятьох, одинадцятому ж нiде примоститись.

- Доведеться комусь iз вас,- каже братам Анджело,- ось хоч би тобi, Лоренцо, посидiти тут на березi, а я перевезу їх i вернуся по тебе.

- Е, нi! - вереснув Лоренцо.- Не такий я дурний, щоб сидiв сам-один на березi й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

- Аякже! - вiдказав Анджело.- Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческа?

I стрибнув у човен. За ним, штовхаючись i сварячись, кинулися купою iншi брати.

Вiдiпхнули вiд берега човен i попливли. Коли це де не взявся буйний вiтер, нагнав чорнi хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запiнилось море.

Напханий людьми човен бiльше не слухався стерна. Його почали заливати хвилi.

А далi наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострi скелi рифу i розтрощила його на скiпки. Так усi одинадцять братiв i потопилися в морi.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братiв. Так вiн додибав до Кренського озера. Глянув довкола - скрiзь м'яка трава, крислатi дерева дають затiнок вiд пекучого сонця, а в озерi - холодна й кришталево-чиста вода. Кращої мiсцини для спочинку годi й шукати. Але братiв нiде ...