Поїхав дід у поле орати. Взяв собі на обід перепічку. Поклав її на воза, а сам оре. Орав, орав, стомився, підійшов до воза перепічку покуштувати, сили набратися.
Підходить — аж тут чорт із-під самісінького носа в нього вихопив перепічку та мерщій у болото.
Розсердився дід на чорта і гайнув за ним. Прибіг на бо¬лото, бачить — чорт у прірву провалився. Дід зопалу теж туди — шубовсть.
Оглядівся на дні прірви, а там великий палац, і в ньому повнісінько чортів. Став дід придивлятися, котрий чорт схопив його перепічку. Та де там пізнаєш: усі чорти одна¬кової масті.
А хто у вас тут найстарший? — питає дід у чортів.
Отой,— кажуть,— що за столом сидить.
Підійшов дід до найстаршого і мовить:
— Твій чорт поцупив у мене перепічку. А другої в мене нема. Звели йому віддати мені перепічку.
Найстарший і каже:
— Шукай у молодих: старі цим не промишляють. Підійшов дід до гурту молодих чортів:
— Ану, роззявляйте роти! Віддайте перепічки! Роззявили чорти свої пель¬ки. Подивився дід і бачить в одного в роті недоїдену перепічку.
Оце моя перепічка! — каже дід найстаршому. Най¬старший тупнув ногою на чор¬теня.
Навіщо дідову перепіч¬ку вкрав? Дід — убогий чоло¬вік, то ще й ти кривдиш його. Коли так, забери, діду, його до себе, хай відслужить за шкоду.
Почухав дід потилицю.
Куди його брати! Мені й самому їсти нічого. Та й ро¬боти в мене нема.
Байдуже,— каже найстарший,— він сам собі роботу знайде.
Погодився дід і забрав молодого чорта. «Може,— думає,— хоч у ліс по дрова з'їздить». Привів дід чортеня додому. Дістали дід з бабою жменю жита.
Давайте я змелю,— мовить чорт.
Це неважко, ми самі змелемо.
Ні,— наполягає чорт,— дайте я змелю.
Дали йому жита. Заходився чорт молоти. Баба вже й хліб замісила, а в жорнах повно борошна. Стали дід з бабою бо¬рошно в засік сипати — повен-повнісінький насипали. Хва¬лить дід чорта:
— Оце робітник!
Поїхав дід з чортом поле орати. Чорт каже дідові:
— Запряжи мене в соху замість коня.
Запріг дід чорта в соху. Не встиг дід і оком змигнути, як чорт геть усе поле зорав.
Тепер що робитимемо? — питає чорт.
Землі в мене більш нема,— каже дід.
— Давай візьмемо в пана ділянку лісу: викорчуємо й пше¬ницею засіємо.
Так і вчинили. Чорт за один день ліс порубав, викорчу¬вав, виорав і засіяв пшеницею. Гарна виросла пшениця. Чорт вижав пшеницю, в п'ятки поставив і заходився ділити: половину панові за галяву, половину дідові за насіння.
Чорт каже дідові:
— Домовся, діду, з паном так: йому віз, а нам оберемок.
Дід так і сказав панові. Заздрісний пан думає собі: «Га¬разд, віз не оберемок. Обдурю я діда». Накидали пану віз пшениці.
Тепер бери свій оберемок,— каже пан дідові.
Хай мій помічник візьме — я вже старий, мені не до¬тягти.
Гаразд, хай бере помічник.
Завихрився чорт по полю, зібрав до купи всі снопи, згор¬нув їх і потяг додому. Пан тільки очима лупає.
Дома чорт дмухнув на пшеницю — вона й змолотилася. Насипав дід повні засіки врожаю.
А тепер,— каже чорт дідові,— давай поїду по дрова. Запріг дід коня. Чорт сів і поїхав. У лісі, без сокири і пилки, повиривав з корінням найгрубіші дерева, наванта¬жив віз майже до неба, сів зверху, цмокнув на коня. Кінь форкнув і помчав, дороги не добираючи,— по корінню, по кущах та чагарниках.
їде дорогою пан четвериком. Задивився на диво: такий нужденний кінь, а тягне віз дров, мало не до неба. А його четверик заледве одну порожню бочку волочить.
Гей,— каже пан візникові,— нумо поміняємося: візьми моїх четверо, а мені віддай свого.
Давай.
Віддав чорт панові сухореброго коня, взяв у нього четве¬рик,— та тільки...