Ще не минув листопад, а холодне зимове сонце уже запанувало у змерзлому львівському небі. У місті погрозливо тихо. Лише инколи на околицях лунали нечасті постріли з карабінів. Львів наче вимер, вулицями вірвус-вітер гонив сміття, клапті газет та прокламацій. Ба, ні – на Калічій горі, придивившись, можна було побачити дві маленькі скоцюрблені постаті. Двом хлопчакам таки вдалось чкурнути з дому на волю. Та й як не втекти – вулицями спацерують жовніри і стріляють зі справжніх фузий!

– А ми вас, сукінсинів, Юрку, будем гнати аж до краю землі! – гонористо під’юджував колегу дрібний на личку Збишко. – І буде русинам капут!

– То вам ляхам буде повний капут. Наші січовики посічут вас шабельками на макове зерно. А ще в нас є такі кріси завеликі, що від одного стрілу три поляки падають… – повагом відказував муровий Юрко. – Такого не може бути, щоби наші Львів зоставили! То наше місто!

– Який ти дурний, Юрку, – засміявся малий Збишко. – Яке то ваше місто, якщо його наш король збудував, Казимир Великий. Так нам в школі казали і портрет є нашого короля в книжках.

– Тому вашому королю наш князь писок напуцував і землю гризти примусив!

Збишко вже наготував гірку відповідь для Юрка, як з сусіднього провулка хтось затягнув підпилим фальцетом...