Якщо Ви, ласкавий читальнику, — прихильник рідної старовини, то, коли будете проїздити через місто П[рилуку] п[олтавськ]ої ґуб., ражу вам спинитися на добу в цьому місті (якщо ж це трапиться не восени й не зимою, то можна й зо два дні пробути) та, по-перше, познайомитись із отцем протоєреєм Іллею Б[одянським], а, по-друге, з оцим самим пан-отцем Іллею відвідати напів-зруйнований Г[устинський] манастир, що по тім боці річки Удая верстви зо три від м. П[рилуки]. Можу вас запевнити, що не пожалуєте. Це справжнє Сенклєрське абатство. Тут усе є: і канал глибокий та широкий, що його колись наповнював водою тихий Удай, і вал, і на валі високий зубчастий мур із внутрішніми проходами та стрільницями, і безконечні льохи, чи підземелля, і в землю врослі надгробки серед величезних суховерхих дубів, що їх, може, ще сам ктитор понасажував. Одне слово, усе є, чого треба для якнайповнішого романтичного образу, звичайно під пером якогонебудь Вальтера Скотта або такого, як він, списувача природи. Але я... за убожеством своєї уяви (по щирості кажучи), не берусь до такого діла, та й мова моя, правду кажучи, не про те йде. Це ж я тілько так собі, щоб оповідання повніше було, зняв мову про руїни Самойловичевого памятника.